Падіння зі штучного райського Саду
Літературознавиця Ангеліна Столітня про повість Марини Козлової «Arboretum». Обережно, спойлери.
Повість «Arboretum» української письменниці Марини Козлової називають першою книжкою на квір-тематику, орієнтованою на широке коло читачів. Друком «Arboretum» вийшов у 1994 році. Власне, мабуть, із контексту і варто почати розмову про цю книжку. Саме час її написання і зумовлює завуальованість і мало чи не езопову мову про сексуальність у повісті.
Це певним чином також впливає на простір тексту – невизначена приморська територія дендрологічного парку, місце, де живуть вчені-ботаніки, які мають можливість досліджувати особливі рослини та умови їхнього існування. Поза цією закритою спільнотою, можливо, існують реальні світи, як-от цілком реальна шовіністична росія, з її, на перший погляд, освіченими мужами, що за чаркою випадково кинуть недолугу фразу про те, що українська – це і не зовсім мова, там зокрема існує відокремлена Ялта чи, наприклад, Ізраїль, куди можна запросто потрапити завдяки дивовижним збігам і ненав’язливому флеру пригодницьких романів про море. Але це повість не про море і не про росіян, на щастя. Вона про надто вже літературну любов двох чоловіків і непереконливий саспенс.
Текст розпочинається смертю чи то пак убивством. Убили Гошу, а через 20 років його брат намагається зрозуміти, що ж сталося насправді, заразом дізнаючись, яким був Гоша, адже коли старший помер, молодший тільки народився. Детектив приїжджає до монастиря, на території якого розташовується Сад, як його називають персонажі повісті, що вже натякає на певну мітологію простору, де так і хочеться залишитися, однак місце тут знайти собі можуть не всі охочі. Шляхом до розгадки молодший брат загиблого зустрічає безліч людей, і зрештою ставить важливе питання про сексуальність Гоші, на що не отримує ствердної відповіді. Можливо, самою по собі відповіддю є зустріч з професором Вендермеєром, з яким Гоша мешкав протягом довгого часу. Але професор несповна розуму, а крім того, живе в далекому Ізраїлі. І лише він знає, ким був Гоша, лише він, що живе минулим, не маючи спрямування в майбутнє, може відкрити всі карти. Божевільний професор, що колись був генієм і натурально здурів, теж постає як оповідач власної історії.
Голос Вандермеєра у його власній книзі є голосом закоханого, що споглядає за Гошею, робить із первинного персонажа повісті подвійного персонажа, переінакшуючи його вже у своєму наративі. Їхня любов є закритою від чужих очей, тому це не дає спокою тим, хто їх оточує: що відбувається між двома чоловіками? Легше охрестити їх «голубими» і помістити їх у зону мовчання, не-говоріння з ними про них же, у той час як самі чоловіки теж себе ніяк словесно в жодні рамки не вписують. Проте любов ця романтична і, що важливо, тілесна, тіла закоханих чітко існують і взаємодіють між собою у просторі спогаду. Інтонація професора подібна до руки, що намагається втримати вітер або ж до романтичної героїні, що пише листа своєму коханому, передчуваючи трагічний фінал історії. З одного боку, Вандермеєр намагається відштовхнути Гошу, але водночас і побути з ним довше, покепкувати, назвати кошеням, подарувати перстень, пояснити дискретність часу, а з іншого боку, він відчуває тотальний брак сенсу без Гоші. Це цілком вкладається в його уявлення про ці стосунки, які є радше фрагментарними і сумовитими.
Тут на сцену мала б мелодраматично вийти фігура, на яку мала б упасти найбільша підозра. Звісно, у професора є дружина, покинута напризволяще у Саду. У райському Саду для двох чоловіків немає місця для інших, тим паче для такої постаті. Вона й убиває Гошу, про що зізнається через 20 років після скоєного. Саме на ній лежить відповідальність за те, що весь цей ідилічний світ враз руйнується: сенс буття помирає з Гошею, а професор божеволіє. Але от незадача: у тексті губляться головні герої, їх затіняють другорядні персонажі, їхні стосунки, потенційно складні і напружені, виявляються зіжмаками, а Гоша, якого треба було відкрити, виявляється адвентивною флорою, тобто рослиною, яку випадково заносить до невластивого місця проживання, за якою потрібно спостерігати, досліджувати і доглядати. Отримавши змогу потрапити до Саду, він стає єдиним, хто в ньому зрештою і залишається, тоді ж як професор покидає Сад і покидає простір мови закоханого, ховаючись у повсякчасному мовчанні.
«Ще нещодавно давно я хотів стати лауреатом Нобелівської премії. Сьогодні я хочу одного –- щоб жодна волосина не впала з твоєї голови. Коли я ставлю собі питання, чи є ще щось, заради чого я повинен жити, я розумію, що ні, нічого більше немає, і більше нічого мені більше не потрібно»
****
«Знаєте, — сказав він, — у мене два стани. Коли він не зі мною, я відчуваю болісну нестачу сенсу всього, що відбувається. Коли він поруч, мені здається, що моє тіло, вкрите синцями, занурюється в теплу воду»
****
«А в іншій кімнаті взагалі замість вікна — плафон, але вхідні двері скляні, і я не змінив їх, оскільки давно зрозумів, що ні моє життя, ні моє безглузде майно не потрібні нікому у світі, і від усього не можна заховатися. Наприклад, від спрямованої вибухової хвилі. Або ж раптом на подвір’ї свого будинку ви знаходите теплу і живу людську істоту, яку потрібно врятувати, і рятуєте її доти, поки вам не доведеться рятувати себе»
****
«Ти своїм тілом, яке важко запідозрити у беззаперечній наявності безсмертної душі, своїм невеликим об’ємом, своєю невеликою персоною витіснив з мого повсякденного існування, а також з моїх роздумів все, що не стосується тебе. Я, слава Богу, поки що сам можу написати і анамнез, і діагноз. І вирок. Ця рефлексія не змінить нічого суттєвого. Я тебе кохаю»
****
«…обіймаю як дитину, відчуваю на шиї твоє гаряче мокре обличчя і розумію, що ти плачеш. У мене запаморочення, і чомусь я втрачаю здатність дихати — спазм горла»
****
«До лікаря приходять ті, хто боїться смерті, — вимовляє він через деякий час. — Ти не боїшся смерті. Ти боїшся лише одного, що він піде. Правильно? Єдиний спосіб позбутися від цього — вигнати його самому»
****
«І я, холодно від незрозумілого почуття, що стискає горло, цілую тебе в скроню»
****
«Відійди», — прошу я тебе без звуку, без голосу. «Відійди». Але коли за тобою зачиняються двері, — навіть якщо ти пішов у Східний Сад, отже — на годину, чи в гори, отже — до вечора, я починаю чекати на тебе з цього моменту або лягаю спати, бо у сні час інший. І приходять інші люди, яких ти вигнав, і вони пішли. Я сплю здебільшого тоді, коли тебе немає. Решту часу я працюю. Вночі. Вранці. Коли ти спиш»
