Квір-драма і трохи фантастики
Літературознавиця Ангеліна Столітня про драми «Мама завжди захистить» та «Мавпа з апельсинами» Віталія Гавури.
Ми найкращі для своїх батьків завжди. Ну або майже завжди. Ми найкращі для своїх батьків, якщо нам вдається вдало балансувати в межах норми. Коли ж настає потрясіння «моя дитина не така», тоді виникає сумнів у безумовній любові. Тож де пролягає межа нормальности та любови? Чи можливо чітко провести цю демаркаційну лінію, щоб любов тривала без взаємного відштовхування?
Саме від цих початкових точок вилаштовуються драми Віталія Гавури. «Мама завжди захистить» — п’єса про сімнадцятирічного «хлопця доброго», про Діму. Правда, його «найкращість» і «добрість» завершується на моменті, коли матір випадково для себе робить відкриття: її син — ґей. Тоді починаються ходіння по муках: заборони, відрікання («Це-не-мій-син-у-мене-не-могло-такого бути»), сльози, лікарі («Був-нормальним-хлопчиком»), сеанс конверсивної терапії у баби Іри з викачуванням так званої хвороби. Історія розгортається на периферійній місцевості, через що герої-підлітки мають вигляд непомічених і утаємничених у своїх стосунках.
Істерія дорослих та хаос, спричинений сімейними драмами, підсвічує абсолютну людську нормальність та майже що платонічність взаємин між Дімою та його хлопцем. Якщо раніше побутовою драмою для нас був Нечуй з його Кайдашами та вивернутими постреформеними реаліями на селі, то тепер пострадянські побутові драми більш витончені у своїх глухих кутах між батьками та дітьми. Мама, звісно, все ж захистить, але спочатку до неї треба достукатися і доплакатися.
****
Д: Андрій, а скажи ..
А що?
Д: а ми завжди такими будемо?
А: якими?
Д: ненормальними.
А: тю, та Діма, чого ми ненормальні?
****
Д: перестаньте, мама не правильно все зрозуміла, це не правда. Ми просто розмовляли!
О: ага, голі, просто розмовляли?!
Д: ми не голі були, без верхнього тільки, жарко було .. перестань, мам, ти не так все зрозуміла. (Починає плакати)
О: ой, синочка, боже, спаси твою душу. (Повисла на ньому, до себе пригорнула, Ольга-птиця)
І: охереть, і шо тепер …? Лікувати зібралася? Лєкарь? Як лікувати?
О: а ти не мудруй, не викабєлюйся!
І: та реально, слава Богу, не мій син, у мене таких .. не могло бути ..
****
Ольга: Дімочка, шо таке, шо сталося.
Д: (пірнає в мамину спідницю, обіймає, плаче) мама, вони сказали, шо я дівчинка, а Слава мене штовхнув, я трохи в калюжу не впав, а потім Тоха теж штовхнув, ногою, і я впав в калюжу … а потім я почав тікати, а Тоха багнюкою в мене кинув! Мама, вони наздоженуть, завтра точно наздоженуть!
О: синочка, ти що, не бійся, не наздоженуть вони, ніхто тебе не наздожене, я зараз піду, поговорю з ними …
Д: мама, ти що! Не ходи нікуди, закрий двері і нікуди не ходи, вони, якщо дізнаються, шо я наскаржився, весь клас дізнається! Вони мене дівчиськом обзивають, хочеш, шоби і стукачем? ..
О: ну, все, не буду, не переживай … Чого вони тебе дівчиськом обзивають? ..
Д: вони говорять, шо тільки дівчатка себе так ведуть, як я веду … (ще більше плаче)
О: ну що ти, сонце моє, не плач … Ти у мене справжнісінький хлопчик! Найсильніший, найкрасивіший, найдобріший … А вони просто злі, вони просто погані хлопчики … А ти у мене найкращий, найталановитіший (обціловувала).
Д: а вони кажуть, шо ти соромишся мене …
О: я тебе соромлюся ?! Ну, я їм дам! ..
Д: не треба, мам, не думай!
О: ну, все, все, не буду … Вони нехай самі себе соромляться, а я пишаюся тобою! Я люблю тебе таким, який ти є, найкращим синочком на світі …
Д: мам … А ти точно мене любиш?
О: Звичайно!
Д: мам …
О: що, рідний?
Д: і я тебе.
Натомість друга, пізніша драма «Мавпа з апельсинами» демонструє навіть через часову дистанцію між текстами (6 років) результати розладнаної комунікації квір-персонажа зі своєю матір’ю. Тепер уже не йдеться про побутовість, жанр тексту визначений як «фантастична пригода». Пригода справді не з реальних: герой п’єси стає учасником експерименту, який має на меті покращення комунікації між людьми.
Очевидно, більш емпатійного кандидата, ніж Андрій не знайшло, адже саме він маркований суспільством як «Інший, що несе загрозу», коротше кажучи — ґей. Суспільство слова «ґей» не знає, для позначення інакшості завжди знайдеться підходящий слюр, з якого доведеться сміятися як умовній гетеросексуальній більшості, так і гомосексуальній меншості. Тільки от сміх цей різний.
Полотно Анрі Руссо, яке стає назвою та художньою деталлю тексту ілюструє зацікавлений погляд на мавпочок з апельсинами: що це за істоти з джунглів? Спостерігач не зауважує, що мавпи теж пильно вдивляються в нього. Тільки от Руссо ніколи не бачив мавп у природному середовищі. Фантастичні сюжети виникають у його творчості як результат відвідин зоопарку та Ботанічного саду. Мавпи — плід екзотизації і фантазії. Але ж вони існують. Ще й набагато ближче, ніж здається. А що, як стерти оптику екзотизації?
У межах експерименту Андрій проживає досвід інших як власний, спочатку втілюючись в жінку, яка воювала на Донбасі у перші роки війни Росії проти України, а згодом потрапляє у свідомість не просто учасника Революції Гідности, а й учасника облав на гомосексуалів, який буквально катував самого Андрія. Чи варто говорити про те, наскільки трамватизуючим та ретравматизуючим для нього стає цей досвід? Заради чого це все, можна було б спитати? Андрію відповідають: «Ми хотіли, аби ти зрозумів, чому він так вчинив». Зрештою, ідеться не стільки про розуміння інших, як себе через іншого.
Складна структура взаємин між піддослідними зрештою розплутує клубок «уявних любовей» Андрія з різними чоловіками. Жодною геометричною фігурою це означити не можна, але уважно стежимо за руками: є Льоша, який був першим, хто проявив увагу і добро до головного героя, тому вони роками перебувають у стабільних, проте і не зовсім романтичних стосунках, є Нікіта — троп не надто розумного красунчика, який буде писати вам п’яні смски і вірші, але перемкнеться на будь-якого іншого за першої ж можливості, а є перше кохання Андрія, Єгор — ностальгійна ланка минулого. І тут ідеться аж ніяк не про стереотипізовані безладні сексуальні зв’язки серед ЛГБТК+ спільноти. Автор, відповідаючи на (моє) питання про стереотипне прописування гомосексуальних зв’язків, заперечив такий підхід до власного письма: «Намагаючись уникнути чи табуювати сексуальну свободу гей-ком’юніті, прикриваючись боротьбою зі стереотипами, ми тим самим ніби вказуємо на неправильність такої поведінки, з чим я не згоден». Зрештою, це також і про постійне існування «між», що призводить до численних криз, ба навіть депресії Андрія.
У цих часових і людських ланках виринає остання, та, з якої і почалася вся гра. Так, звісно, ідеться про матір. Найболісніша частина вживання в іншого полягає у тому, що саме із цього іншого ми і проросли. Фантастичність пам’яті полягає у тому, що вона не лише може роз’ятрити рану, а й заживити її. Принаймні Андрій отримує не просто чужий досвід, він набуває знання та усвідомлення себе. Тепер лише у повітрі зависає питання «Як далі?».
Нікіта: ти коли на мене дивишся, у мене отут… отут (показує на груди та живіт) отут така лінія проходить, все так стискається, ніби там щось рухається, ніби мене ріже щось, але водночас… воно так… ну, знаєш… приємно… про що ти думаєш зараз?
Андрій: думаю… Чи щирий ти? Чи граєш роль?… Поверни ключі. Нікіта: а я про те, що… мені так шкода тебе.
Андрій: (сміється) шкода? Тобто?
Нікіта: ти тут, маєш жити із цим ідіотом, який одержимий нескічненними безглуздими покупками, ти маєш жити у цих жахливих відносинах за айфон. І раптом у твоєму житті з’являюсь я, зовсім не такий ідеальний, як ти заслуговуєш, і ти чіпляєшся за мене, як за останню можливість щось відчути. А насправді я не потрібен тобі. Ти просто у відчаї.
****
Андрій: Льоша… а є в тебе якісь потаємні думки, якими ти ніколи зі мною не ділився, але хотів?
Льоша: навіть не знаю…
Андрій: ну, добре, не важливо…
Льоша: хоча, знаєш! Останнім часом коли на самоті дивлюсь фільм, то завжди чекаю фіналу…Не кульмінації, ні… Це вже коли титри почались, і я завмираю і думаю про все, що побачив… що сталось зі мною тільки що. І так боляче, але це єдине що має сенс. Ось це відчуття. Відчуття кінця, завершення життя. Все! Далі – нічого. І я знав, що цей кінець прийде. Навіщо це треба?… Підготуватись до справжньої смерті?
Андрій: (дивиться на квіти) а в нас і вази немає…
Льоша: побачимось після роботи.
****
Андрій: мені так добре з тобою.
Нікіта: а мені з тобою…
Андрій: так спокійно, безтурботно. Останнім часом стільки всього відбувається. Ти, коли не бісиш мене і береш слухавку, радуєш мене. От в такі моменти, коли ми просто гуляємо по зоопарку…
Нікіта: прям зараз поцілую тебе і пофіг.
Андрій: та заспокойся, не можна.
Нікіта: я знаю, нам не можна цілуватись, але мені дуже хочеться прямо зараз, і дітей тут нема.
Андрій: нам не можна цілуватись, Нікіта. Не можна. Тільки коли ніхто не бачить.
****
Єгор дістає з коробки фігурку динозавра, починає гратись ним.
Єгор: гей, привіт, де тут краще збудувати новий дім?
Андрій дістає з коробки ще одну фігурку динозавра, починає теж гратись. Андрій: та ти вже набудував! Ходім краще шукати пригод! Ти чув про таємне місце за водоспадом у лісі?
Єгор: мені казали друзі, але то все дурниці. Я не вірю ні в які таємні місця, де докази?
Андрій: усі ви, диплодоки, однакові! Вічно вам потрібні докази. Пішли, і ти сам все побачиш. Я впевнений, таємне місце там є!
Єгор: але я буду іти повільно, я не такий хуткий як ти.
Андрій: пішли! Я буду приносити тобі листя, і ти будеш їсти на ходу. А якщо буде якась небезпека, я просто вилізу на тебе і сховаюсь.
Єгор: ти хижий динозавр, тобі не треба ховатись! Ти що, забув?
Андрій: а якщо за нами буде полювати тиронозавр?! Якщо той тиранозавр…. Якщо той тиранозавр… буде напиватись горілки і… бити мене? Ти допоможеш?
Пауза.
Єгор: я такий самий слабкий як і ти… Я не зможу…
Андрій: але ж тебе не будуть бити, ти зможеш покликати на допомогу! Єгор: точно! Я почну махати хвостом і завалю усі дерева, які є довкола, тиранозавру нема буде куди пройти.
Андрій: це не допоможе.
Єгор: кликати на допомогу страшно, а раптом мене теж схоплять.
Пауза.
Єгор: то ми йдемо шукати пригод?!
Андрій: ні. Ти правий, диплодок, ти надто повільний.
Єгор: а ти надто боїшся. Але ж тепер все в минулому…
Андрій перестає гратись, забирає іграшку у Єгора, кидає обидві фігурки до коробки, кладе коробку на шафу, витирає сльози.
Андрій: треба буде цих динозаврів викинути нарешті.
Єгор: пробач. Коли ми діти, нас легко налякати і змусити мовчати.
