Ерос і Логос: придушування сексуальності
Літературознавиця Ангеліна Столітня про роман Агатангела Кримського «Андрій Лаговський»
Здається, не існує в українській літературі більш гомоеротичного роману, ніж «Андрій Лаговский» Агатангела Кримського. Насамперед варто наголосити на тому, що це інтелектуальний роман, тобто в центрі стоїть не сюжет і не розвиток персонажів, а ідеї та їхній розвиток. Тому головний герой роману — професор математики Андрій Лаговський, який потерпає від меланхолії, неврозів та закоханості у власного учня – Володимира Шмідта.
Соломія Павличко, аналізуючи роман, простежує у ньому чималу еротичну образність і майже натуралізм у змалюванні природи гомосексуальності. І це не випадково. Андрій як вчений, досліджує і спостерігає над кожним своїм почуттям, над кожною думкою. Однак думку про те, що його приваблює Володя, він не допускає, власну сексуальність заперечує. Справа тут також і в тому, що він специфічно трактує сам концепт кохання: на думку професора, кохання має бути чистим, на рівних (звичайно, про жінку тут і не може навіть мовитися, їх Лаговський боїться, зневажає, навіть ненавидить), воно не передбачає сексуального контакту. Увесь гомоеротичний сюжет книжки вкладається також в античні уявлення про гомосексуальність, не дарма перебуваючи на відпочинку з родиною Шмідтів на відпочинку в Туапсе, Лаговський часто думає про давніх греків, перекладає античних авторів, пише на їхній манір власні поетичні тексти.
Найбільша насолода, а відтак і найбільший вияв кохання – це не сексуальний контакт, а інтелектуальна бесіда, бо Лаговський, придушуючи секусуальність, ховає в тінь і своє тіло зокрема, перетворюючись на такого собі андрогіна-сапіосексуала. Але не інтелектуалізмом і розмовами єдиними. Учитель та учень відчувають ревнощі і, що дуже характерно для ранніх етапів закоханості, ідеалізують один одного. Лаговський помістив Володимира на своєрідний п’єдестал, тому по-лакейськи поклоняється молодому Шмідту, а той, зі свого боку, вважає професора своєю власністю.
У період конфлікту з Володимиром Лаговський налагоджує стосунки із жінкою. Зоя – його учениця, між ними з професором неможливе ідеальне кохання, бо вони не є рівними. Вона – персонажка-функція, яка має точно переконати професора в тому, що жінки викликають у нього нерозуміння, а крім того, не приваблюють його взагалі. Для Андрія роль коханця настільки невластива, що під час сексу із Зоєю йому стає натурально зле: так не можна. Тепер уже Зоя зневажливо дивилася на Лаговського, адже це не той чоловік, з яким би вона хотіла перебувати у стосунках. На цьому їхній роман завершується, Лагоський визнає, що ніколи Зою не кохав. Натомість брати Шмідти, не лише Володимир, а й Аполлон та Костянтин, викликають у нього зацікавлення, трепет, любов. Він гладить братів по голові, купається голяка в морі з Володимиром, ніжно стискає руку Володимира під час хвороби, цілує його в губи, щиро обіймає. Чим може закінчитися таке кохання? Чи має воно бодай якийсь розвиток у світі знервованого Лаговського?
Звісно, що ні. Це кохання Лаговський придушує. Після розриву із Зоєю він починає хворіти, що стає достатньою причиною, щоб втекти із Туапсе, відповідно втекти і від Володимира. Надалі він сублімує свої бажання у математику, творчість, пише автобіографію, живе самітником. Але Володимир усе одно повертається до життя Лаговського, щоб розставити всі акценти і ображено покепкувати з професора, називаючи його взаємини з братами «негігієнічними», засуджує гомосексуальність, іронічно означує такі стосунки модою. Чому Володимир кидає ці звинувачення в обличчя Лаговському? Він ображений, він ревнує, адже у нього немає претензій до стосунків професора саме з ним, а лише з його гарними братами. Розмова завершується не просто сваркою, а й бійкою. Дисгармонійні стосунки, які тривали у повному хаосі, завершуються саме так: ілюзія закоханості розвіюється, зрештою Лаговський викреслює зі свого життя навіть пам’ять про Шмідтів. Логос переміг.
«Полюбіть мене чорненького, а біленького всякий полюбить»
****
«А професора не кидала неодзивна думка про те, що якби не було літньої його розпусної історії, то жив би він і досі щасливий, і що неплатонічне кохання є джерело всіх нещасть для людства. А люди, диви, пнуться до кохання!…»
****
«Це часто буває в нещасливих людей, що вони в кожному прочитаному романі, в кожній елегійній пісні вхитряються добачити власну історію»
****
«Де кохання не платонічне, там заздрість дуже й дуже сильна! Людина може вважати свої грішні відносини за велику погань, атим часом знов до них пнутиметься і ненавидітиме кожного, хто схоче в нього одбити об’єкт його неплатонічних відносин…»
«Кожна моментальна згадка й кожен натяк про сексуальні відносини ставали тепер для нього фізично болючими й нестерпуче огидними»
****
«Чи є хто на світі кращий душею од вас, дорогий мій Володимире?»
****
«Це вже річ загальновідома, що де розпуста, там не буває щирої любові»
«Він справді вважає себе за якогось ідеального лицаря й трубадура, а мене за смерда» — іронічно думав Володимир, ідучи, і почував, що радий був би побороти оце зараз Лаговського на землю і потоптати його ногами»
****
«Я ніколи ані вам і нікому не рекомендував того, що ви звете коханням»
****
«Шепочу собі, як люблю я всю вашу сім’ю, — попросту, без вимушеної манірності, одмовив професор і, присунувшись ближче до Володимира, погладив його по голові, як дорогого свого молодшого брата. Потім пересунувся до Аполлона з Костянтином і так само поласкав їх, а Костянтина навіть обійняв. І коли б хтось спитав його під ту хвилину, кого він більше любить: чи цих хлопців, побратимів своїх, чи Зою? — то він, не вагаючись, міг би одказати, що або всіх однаково, або Костянтина навіть більше»
****
«Тільки Володимир сидів скраю, окремо. Він сердився, що брати одібрали в нього Лаговського, якого він уже був призвичаївся вважати за свою власність»
****
«…піднісся Володимир у професорових очах на високий п’єдестал, мов яке божество, і професор радніший був служити тому своєму ідолові, мов вірний раб панові»
****
«І рівночасно він – на гіркий жаль собі — почував, що він любить того Володимира, який його так страшенно образив. Любить більше, ніж міг досі того сподіватися. Любить сильніше, ніж давніше був любив»
