Майже комфортний квір-роман
Літературознавиця Ангеліна Столітня про роман Дар’ї Чайки «Майже хороші хлопці».
Цілком прикметно й закономірно, що зазвичай квір-тематика фігурує насамперед у підлітковій літературі, адже усвідомлення власного «Я» починається саме в пубертаті. Це буквально роман виховання, але в нову добу, коли дорослішання приховує купу відкриттів про себе. І не завжди приємних, до речі. Як із цим бути? Як відпустити свою дитячу версію, прийняти свою ідентичність, вибудувати нехай і маленьку, зате спільноту? Але от проблема: українська література рідко тішить текстами такого штибу, а ті виняткові книжки янґ-едалт, які з’являлися у нульових-десятих, зараз важко читати без відчуття сорому. І ні, не сорому за себе, соромно мати саме таку квірну репрезентацію.
Гаразд, було соромно. Тепер соромно значно менше, адже з’явився роман Дар’ї Чайки «Майже хороші хлопці». Уявіть собі: Сміла, атмосфера випускного класу, напружені взаємини між колишніми друзями, компанія, що розпадається, ранкові прогулянки з мопсом Черчиллем перед уроками, тренування з футболу, однокласники, що кидають на персонажів косі погляди і перешіптуються, вчитель, що занижує оцінки. Здається, що навіть ті, хто не мали особливого сантименту до шкільного життя, почнуть ностальгувати завдяки розміреній оповіді про підлітків в маленькому українському містечку.
Авторка каже, що для неї це роман про дружбу передовсім. Так воно і є. Зводити «Майже хороших хлопців» лише до квірного елементу не варто, адже самі події у тексті зав’язуються якраз на дружніх взаєминах між Кімом та Тьомою. Вони товаришували із самого дитинства, жили буквально пліч-о-пліч, їхні родини теж дружили між собою. Але раптом Кім обриває будь-які контакти з однокласниками, а особливо з Тьомою, стає відлюдником, йому в обличчя кидають насмішки, адже виявилося, що він – ґей. Звісно, це велика новина і потрясіння для такої невеличкої спільноти, як клас або ж футбольна команда. Усі намагаються вколоти Кіма якомога болючіше, а він закривається в собі й ізолюється дедалі більше, ігноруючи зовнішній світ. Кім не робив камінг-ауту, його аутнули, зливши деталі переписки з анонімним хлопцем. Тьома у цій історії фігурує як колишній друг, взаємини з яким Кім розірвав моментально, незважаючи на те, наскільки близькими вони були. Тут постає питання: а наскільки близькими хлопці могли бути, якщо Кім так і не наважився довіритися другу перед тим, як про його сексуальність дізнався весь клас? Або ось іще питання: наскільки близькими вони були, якщо Тьома так і не наважився підтримати друга тоді, коли він став об’єктом цькувань?
Ні, це аж ніяк не питання з розряду «Хто винен?», бо головні герої прописані тут як справжні підлітки, зі своїми ваганнями і емоційною нестабільністю, прагненням близькості, а водночас і її униканням. Плюс цієї книжки у тому, що вона про живих людей, які лише вчаться бути дорослими, відстоювати себе та інших у непростих ситуаціях.
Тьома повсякчас шукає можливості поговорити з колишнім другом, налагодити з ним хоча б якісь взаємини. Йому потрібна ця дружба, він сумує за Кімом. Не маючи можливості вибудувати діалог, Тьома зрештою перетворюється на спостерігача, його завдання – зрозуміти, хто аутнув Кіма, а також виправити власні помилки. І саме завдяки пильному спостереженню Тьома раптом усвідомлює, що спостерігає за Кімом дещо з іншої оптики. Кім насправді приваблює його. Відсутність будь-якого спілкування між хлопцями спричиняє те, що закоханість Тьоми є дуже тілесною: він роздивляється Кіма, йому хочеться бути тактильним з колишнім другом, носити його одяг, обіймати та цілувати його. Очевидно, що ці думки Тьома спочатку жене від себе подалі, запрошує на побачення однокласницю, бо ні-ні-ні, це не про нього, але в певний момент хлопець більше не може стримуватися.
Підліткова закоханість тут традиційно непроста, з усіма її невід’ємними атрибутами: сварками, утечами і тривогами, але як же добре тут працює саме дружба, яка стає основою для потенційних романтичних стосунків між хлопцями. Вони заново знайомляться і стають справді близькими, а близькість перетворюється на передумову для того, щоб їх пов’язали взаємини іншого штибу. Так само тут важить сам простір, бо існування «Майже хороших хлопців» у Смілі показує: квірність є всюди, у маленьких містах, хтось серед твоїх однокласників цілком міг зіштовхуватися із такими ж проблемами. Може, цим однокласником або однокласницею був ти. Або ти був у нього закоханий і заперечував це. А от воно як буває: з гепі-ендом, батьками, які не одразу, та все ж прийняли, і подругою, яка вболіває за ваші з колишніми другом стосунки. Ну майже ідеальна книжка про дружбу.
****
«Жодні розбірки в коридорі, бійки, поцілунки чи дотик до оголеної дівчини не викликали у мене такого шаленого серцебиття, як Кім, котрий зараз порушував мої межі. І глянути в знайомі сірі очі однокласника – як здатися в полон»
****
«Притиснувши ліву долоню до обличчя, торкнувся губами канцелярських резинок і, заплющивши очі, уявив, що вони досі бережуть тепло шкіри Кіма. Так мені спалося спокійніше»
«посміхається, він обвиває його талію своїми руками, тягнеться вустами до вуст. Приміряє на себе ласкавий погляд Кіма, одягається в його турботу, шаріється від жвавого інтересу. Просуває власні пальці – оці худорляві, бліді – Кімові під одяг, а потім що… невже вони цілуються, обіймаючись? Я ледь стримав жах, який намагався вибратися у формі протяжного “Ні-і-і”. Не вкладалося в голові. Не вписувалося в реальність»
****
«Іноді він влаштовував істерики, бо хотів… хотів зробити камінг-аут. Щоб ми в усьому зізналися і не ховалися від батьків і однокласників. Я був проти. Завжди. Я не збирався розкривати свою орієнтацію, нікому і ніколи, принаймні не в цій країні»
****
«Боже, який же я недоумок… Він перекинув на мене лише половину своєї ноші, нарешті поділився правдою, а я й цього не витримую. То що ж відчуває він щодня, цілодобово носячи цей тягар? Хотілося одного – обійняти його зараз, міцно притиснути до себе, нагадати, що світ – злий і кінчений, але якщо не втрачати одне одного, то можна впоратися»
****
«Кіме… я доклав зусиль, щоб викорінити ці бажання. А ти відкрив чортову скриньку Пандори, і тепер я вже не знаю, як давати собі раду з цим потягом. Він мене вбиває. Робить ненормальним. Одержимим твоїм запахом, гладенькою гарячою шкірою, примарними стогонами, які могли б зриватися з твоїх вуст, якби ти підпустив мене до себе настільки близько. Я не витримую»
****
«Кім прийняв мою допомогу. Кім узявся за мою руку. радісний вигук от-от і прорвався б крізь голосові зв’язки. Довелося прикусити нижню губу, відчуваючи, як розливається в грудях тепло надії, котра запалала з новою силою»
Я нічого не міг з собою вдіяти. Бар’єр, який я побудував і який тримався, поки я не почув правду, був знищений. І я зрозумів, що варто покинути спроби повернути Кіма: що далі від мене він буде, то швидше я зможу побудувати нову барикаду. Бажання й думки, котрі вдалося втихомирити за літо, накочували з новою силою. І я боявся, що більше не зможу приборкати їх»
****
«Це мені подобалося більше, адже вигляд зосередженого, зануреного з головою в навчання Кіма захоплював аж до мурашок по шкірі»
****
«Роздивитися передпліччя, поки він закотив рукави до ліктів; уявити, як мої обвітрені губи торкаються м’якої шкіри зап’ястя, залишають ненав’язливі поцілунки на долоні, підбираючись ближче й ближче до вказівного й середнього пальців, щоб зрештою взяти їх собі до рота»
****
«Звичайно, мої бажання й думки так чи інакше пов’язувалися з його руками, ротом, міцними м’язами під шкірою чи звабливим пресом, – але мені хотілося цього не тому, що він гарний, а тому, що це був він»
****
«Я ніби зустрів людину, яку втратив сотні років тому, здолав сотні перешкод і труднощів, шукаючи її, – і знайшов. Знайшов, щоб більше ніколи не відпускати»
****
«Усі моменти щастя, яких мені доводилося зазнавати протягом життя, були не до порівняння з тим, що я переживав зараз. Я був не просто щасливий, я був.. сповнений дивних, раніше не знаних почуттів. Кінчики пальців приємно поколювали, кожен сантиметр тіла млів»
Авторка: Ангеліна Столітня
