Випуск №362
Перемир’я у Газі, таємні перемовини між США та Венесуелою, постмасова культура
___________________________________________________________
Гоупкор (hopecore) — це стиль контенту, який пропонує позитивні, оптимістичні зображення й повідомлення, часто як свідомий контраст до негативу, що переважає у соціальних мережах. Джерело: dictionaryblog.cambridge.org/category/new-words/.
Прем’єр, що повернувся, та президент, що не зникає
Якби Макрона не існувало, його треба було б вигадати. У п’ятницю президент Франції повторно призначив Себастьяна Лекорню прем’єр-міністром. Пане, ну ви! Робите все, щоб нам не довелося вчити нове ім’я очільника уряду, який протримається місяць (у кращому випадку). Що ж, Лекорню поки залишається з нами. Доброго ранку, солодашко!
Для сьогоднішнього випуску, який через форс-мажорні обставини виходить у вівторок замість понеділка, ми про Францію більше нічого не підготували, проте буде багато про Трампа. Як йому вдалося домогтися мирної угоди між Ізраїлем та ХАМАСом? Про що адміністрація Трампа пробувала домовитися із Венесуелою і чому так і не домовилася? А поки розпочнемо ми з теми, яка перемогла у донатному голосуванні. До речі, тут без Трампа теж не обійшлося. Цього разу більше донатів із номером у коментарях надійшло на рахунок теми про зміни у культурній індустрії у США. 2100 гривень 63 копійки проти лишень 235 гривень за клонованого баранчика. Тож не будемо баритися!
Епоха постмасової культури
Американський соціолог, професор Каліфорнійського університету в Берклі Ділан Джон Райлі, який досліджує політичні режими, громадянське суспільство та історію фашизму в Європі, у блозі Sidecar пропонує розглянути 2 колонки, які нещодавно вийшли на New York Times — про Disney та про Шоу Джиммі Кіммела.
Есей про Disney на New York Times написав Деніел Керрел — консультант із менеджменту, який відвідує Disney World в Орландо, штат Флорида, ще з кінця 70-х. Він провів десятки інтерв’ю з фанатами Disney, істориками та експертами, щоб зрозуміти, як за десятиліття змінився цей світ і чому Діснейленд, колись символ «спільної американської мрії», став індикатором економічної нерівності, яка з часом лише зростає.
Автор порівнює дві родини, щоб показати, як одна й та ж подорож до Діснейленду може мати різний вигляд. 60-річна Скарлет Крессел, водійка шкільного автобуса, багато років відкладала гроші на цю поїздку: просила на дні народження подарункові сертифікати Disney, шукала знижки, платила за квитки частинами. Для неї подорож до Діснейленду — здійснення дитячої мрії. Але навіть після всіх зусиль її родина, ймовірно, не отримала бажаного досвіду. Сьогодні для того щоб потрапити на популярні атракціони у Діснейленді, треба купувати платні «пропуски без черги», бронювати дорогі готелі або користуватися послугами приватного гіда. Ці вигоди Скарлетт не могла собі дозволити, на відміну від Шона Коннагана, про чию сім’ю також розповідає Керрел. Він просто купив найдорожчий «Premier Pass» за 900 доларів і пройшов усі головні атракціони без черг. Його день у парку тривав сім годин і складався з розваг, ситного обіду в ресторані й десерту. Він відвідав 16 атракціонів, включно з усіма п’ятьма преміального класу. Жодних стресу, спеки чи очікування. Донька Коннагана назвала цей день найкращим у житті. Скарлет Крессел провела у парку 16 годин і встигла відвідати дев’ять атракціонів, серед них лише три з категорії «преміум». На атракціонах її супроводжували черги, спека і технічні проблеми зі скутером, який жінка орендувала, щоб пересуватися між зонами парку.
Коли Disney World відкрився у 1971-му, все було зовсім інакше. Парк тоді був місцем, де кожен, незалежно від доходу, міг відчути себе рівним. Родина, яка приїжджала на новенькому «Кадилаку», стояла в тій самій черзі, що й родина на уживаному «Шевроле». Але сьогодні все змінилося. І, як пише Деніел Керрел, Disney World стає дзеркалом американського суспільства. Це місце, де колись усі ділили спільну магію, а тепер мають зовсім різний досвід залежно від статків.
Щодо другої колонки, то пам’ятаєш, у вересні після тиску з боку голови Федеральної комісії зі зв’язку Джиммі Кіммела тимчасово відсторонили від етеру? Росс Даутат пише, що після цього суперечливого рішення консерватори почали проводити паралелі, що це ж те саме, що робила адміністрація Джо Байдена, впливаючи на соціальні мережі, щоб ті обмежували фейки про COVID-19. Ліберальний журналіст Дерек Томпсон у цьому контексті запитував: навіть якщо адміністрація Байдена діяла надто жорстко, то вона принаймні робила це заради суспільного здоров’я. А що виправдовує цензуру Трампа?
Росс Даутат пояснює, наче виправдовуючи ці кроки, що частина американських консерваторів бачить у таких діях не лише помсту, а «громадянську місію». Вони переконані, що великі культурні інституції (телеканали, університети, Голівуд) перетворилися на ідеологічно однобокі структури, де переважають ліберальні погляди. На їхню думку, у 2010-х ці інституції втратили нейтральність: почали звільняти людей за «неправильні» висловлювання, вводити нові мовні норми й цензурувати незручні теми. І навіть вечірні шоу, які колись були нейтральними і об’єднували суспільство, стали, мовляв, надто ідеологічними.
Це, каже Даутат, підштовхнуло багатьох американців до «бунту проти культурного прогресивізму», який проявився спершу з перемогою Трампа у 2016-му, а потім і в 2024-му. Тепер частина правих вважає, що Трампова «культурна війна» — це спроба повернути баланс: примусити університети, медіа та індустрію розваг знову представляти ширший спектр поглядів, а не лише ліволіберальний.
Даутат натомість переконаний: сам Трамп не керується жодним «суспільним інтересом». Його мета — підпорядкувати культурну сферу собі. Він хоче, щоб журналісти його не критикували, щоб медіа «платили компенсації» за образи, а шоу-бізнес працював на його імідж.
Тепер повертаємося до того, із чого починали. Чому соціолог Джон Райлі розглядає разом такі дві, на перший погляд здавалося би, різні матеріали? Він пропонує подивитися на них з іншої перспективи. В обох текстах соціолог відзначає ноту ностальгії за масовою культурою, яка, за його словами, тепер перетворюється на щось «післямасове» («post-mass»). Про що йдеться?
Disney — приклад того, як змінюється вся американська культурна система. Раніше існувала «масова культура» — спільний простір фільмів, шоу й розваг, які дивилися люди з різним достатком. Це створювало ілюзію, що всі мають схожий досвід. Тепер цей спільний простір розщеплюється на економічні ніші для споживачів, чиї досвіди відрізняються. При цьому Райлі наголошує, що тут не йдеться про модель «еліта має високу культуру, а народ — свою». Те, що з’являється зараз, — це «постмасова культура», яка виросла з колишньої масової, але тепер сегментується за гаманцем. Ті самі фільми, атракціони чи ресторани залишаються, але тепер кожен має свою «версію» — звичайну або преміальну. Заможний споживач не відмовляється від масового продукту, але він хоче його в іншій класовій ніші. У ресторанах це «переосмислені» Oreo, у кіно — «делюкс-місця» з фуд-сервісом, у спорті — VIP-зони чи «преміальні» доріжки.
У випадку з Шоу Джиммі Кіммела ми бачимо той самий процес тільки через ідеологічну диференціацію. Колись вечірні ток-шоу дивилися всі, незалежно від політичних поглядів. Тепер ці формати стали маркерами належності до певного табору. Ліберальна й консервативна авдиторії споживають різні жарти та різні шоу.
Після вбивства Чарлі Кірка в американських соцмережах було багато нарікань, чому Трамп не виступив зі звичним «заспокійливим» та примирливим зверненням, яке раніше лунало від президентів у подібних ситуаціях? Райлі вважає, що річ не стільки в грубому стилі політика чи у його байдужості. Просто культури, яка колись вимагала подібних звернень, більше не існує. Раніше президент, звертаючись до нації, говорив із позиції спільного «ми». Тепер це «ми» розпалося. Країна живе в різних інформаційних бульбашках, у яких події й лідерів трактують по-різному. І Трамп — симптом цього процесу: його політична поведінка відображає фрагментацію самої культури, де вже немає єдиного тону, єдиного меседжу й навіть єдиного розуміння «норми». Це і є постмасова культура.
Тема випуску та кава за донат
Для наступного випуску ми знову Тобі пропонуємо 2 теми, за які можна проголосувати донатом, і варіант, який переможе, ми включимо до «Ранкового допіо» у п’ятницю.
Ми продовжуємо збирати на навчання 5000 наших захисників та захисниць у Військовій школі «Боривітер». Збір називається «Вагон знань», його ініцювали «Боривітер» та Благодійний фонд Сергія Притули.
Кожен донат на нашу допоміжну банку подвоює Фундація змін, а Escobar Coffee Roasters пропонує призи. За донат від 100 гривень можна взяти участь у розіграші пуроверу та ексклюзивних мікролотів кави.
Банку шукай тут https://send.monobank.ua/jar/5cBd6m7J4z і дивися, які теми, ми виносимо на донатне голосування:
Тема №1: Цьогорічні лавреати Ігнобелівської премії.
Тема №2: Про вчених, які минулого тижня отримали Нобелівську премію з хімії за те, що створили новий тип матеріалів, які називаються MOF.
Щоб проголосувати за тему, вказуй її номер у коментарі до донату. Поки Ти донатиш і голосуєш, ми переходимо до перемир’я в Газі.
Кульмінація іміджу «майстра угод»
Оскільки цього тижня у нас трішки змістився графік, то готували ми цей випуск у понеділок, коли Трамп прилетів до Ізраїлю, куди саме поверталися перші звільнені ХАМАСом заручники. New York Times називає мирну угоду між Ізраїлем та ХАМАСом ймовірно найбільшим дипломатичним досягненням Трампа з початку його другої каденції.
Політик позиціонує її як кульмінацію свого іміджу «майстра угод». Аналітик Аарон Девід Міллер із Carnegie Endowment for International Peace відзначає, що угода про припинення вогню у Газі стала можливою, тому що Трамп був готовий тиснути на Нетаньягу. Аналітики називають це безпрецедентним, щоб президент-республіканець так вибудовував свою політику щодо лідера Ізраїлю. У цьому контексті критичним моментом стала ізраїльска атака на делегацію ХАМАС, яка у Катарі брала участь у непрямих перемовинах.
Це рішення Нетаньягу ухвалив без погодження з Білим домом, і воно обурило команду Трампа, яка на той момент намагалася сформувати базу для мирної угоди. Трамп, який сам зазвичай уникає вибачень і не визнає помилок, цього разу змусив Нетаньягу публічно вибачитися перед катарським керівництвом. Пам’ятаєш ці фото з Овального кабінету? Поруч сидять Трамп і Нетаньягу. Дональд тримає телефон для Беньяміна, а той у слухавку щось зачитує з листочка? Їх опублікував Білий дім, щоб вочевидь продемонструвати, хто контролює ситуацію.
Після цього, як пише New York Times, Трамп пішов далі. Він поставив Нетаньягу ультиматум: або Ізраїль погоджується на поступовий мирний план, або втрачає підтримку Вашингтона. І все це на тлі дедалі сильнішої міжнародної ізоляції Ізраїлю та хиткої внутрішньої легітимності Нетаньягу.
Сам план містив низку кроків, які Нетаньягу вважав принизливими: відведення ізраїльських військ із центру Гази, допуск міжнародних спостерігачів, пом’якшення блокади, визнання необхідності створення перехідної адміністрації без участі Ізраїлю. Прем’єр-міністр погодився на пропозицію, сподіваючись, що ХАМАС її відхилить, і тоді можна буде звинуватити угруповання у зриві переговорів. Але сталося навпаки, і Нетаньягу опинився перед необхідністю виконувати зобов’язання, на які сам не розраховував. У своєму зверненні в п’ятницю він заявив, що угода про перемир’я дасть змогу Ізраїлю повернути решту заручників, водночас зберігаючи свої сили в Газі. Він додав, що Ізраїль не поступиться рештою своїх вимог, зокрема щодо роззброєння ХАМАСу та демілітаризації Гази. Водночас у ХАМАСі роззброєння розглядають як капітуляцію та вважають збройну боротьбу легітимною формою опору ізраїльському контролю над палестинськими землями.
У понеділок ХАМАС передав усіх 20 живих заручників, яких викрали під час нападів на півдні Ізраїля 7 жовтня 2023-го року. Ізраїль, зі свого боку, згідно з угодою випустить 250 палестинських в’язнів і понад 1 700 затриманих, які не брали участі в атаках у жовтні 2023-го року. У п’ятницю ізраїльський уряд оприлюднив список ув’язнених, яких збираються звільнити. У ньому — багато людей, засуджених за організацію нападів на ізраїльтян. Однак до списку не увійшли кілька ув’язнених високого рівня, звільнення яких, на думку аналітиків, намагався добитися ХАМАС. Офіс ХАМАСу, що займається питаннями в’язнів, заявив у п’ятницю, що список поки неузгоджений і неостаточний.
Крім звільнення полонених та ув’язнених, згідно з угодою, мають збільшити обсяги гуманітарної допомоги, що надходитиме до Сектора Гази. А після цього мають відбутися переговори щодо деталей подальших дій. У понеділок в Ізраїлі Трамп заявив, що війна в Газі офіційно завершилася, але у його команді говорять про те, що угода про припинення вогню може бути лише короткою павзою. Сам Трамп уникає складних запитань про наступні етапи свого мирного плану. На це звертає увагу, зокрема, кореспондент BBC Том Бейтмен.
Після Ізраїлю Трамп вирушив до Єгипту на саміт миру, куди прибули також близько 20 інших світових лідерів. Ми наразі рухаємося далі, а якщо в Єгипті відбулося щось важливе, то ми розповімо Тобі про це вже у п’ятницю.
