Панамський канал: Трамп, історія будівництва та американського контролю
___________________________________________________________
Бролігарх — дуже багата людина, яка працює в індустрії цифрових технологій і має політичний вплив. Ймовірно, походить від «tech bro». Джерело: Collins Dictionary.
Панамський канал
«Коли йдеться про Панамський канал, то варто сказати, що ми його побудували, ми за нього заплатили, це наш канал, і… ми його залишимо собі!». Угадаєш, кому належать ці слова? Доброго ранку! І ні, це сказав не Дональд Трамп, хоча риторика дуже навіть його. Це слова Рональда Рейгана на республіканських дебатах у 1976 році, коли він змагався з тодішнім очільником США Джеральдом Фордом за право бути кандидатом від партії на президентських виборах. Ця цитата — лише одна з ілюстрацій, що сьогоднішній експансіонізм Трампа є частиною, по-перше, складної та суперечливої історії американської присутності у Панамському каналі; по-друге незмінних процесів, коли президенти США для заспокоєння стурбованих внутрішніми проблемами громадян обирають однакові зовнішні символи. Але про все по порядку. Сьогодні ми майже весь випуск присвячуємо Панамському каналу. Почнемо з того, що саме з ним хоче зробити Трамп, далі поговоримо про минуле, щоб краще зрозуміти сьогодення.
Але для початку: що таке Панамський канал? Це основний водний шлях, який з’єднує Атлантичний і Тихий океани та дозволяє уникнути додаткових 13 000 кілометрів навколо краю Південної Америки. Його протяжність — 82 кілометри. Канал прорізає середину Панами. Ця країна займає смугу землі між Центральною Америкою та Південною Америкою — Панамський перешийок.
Закладаємося, весь час, поки мовилося про Панаму, у Твоїй голові зринав образ головного убору. Так от. Панами у Панамі не виготовляли. Ці капелюшки походять з Еквадору. Їхній прообраз можна побачити на різноманітних давніх статуях, адже традиція плетіння капелюхів в Еквадорі фіксується понад 500 років тому. А ось назва для них з’явилася у 1906 році, коли медіа опублікували фото президента США Теодора Рузвельта, на якому він спостерігав за будівництвом Панамського каналу. У подібних головних уборах працювали і будівельники, щоб захиститися від нещадного сонця. До будівництва ми ще повернемося трішки згодом, а зараз все ж дорозбираємося з тим, що таке Панамський канал.
Торгівля через канал
За перші 9 місяців 2024 року через нього пройшло майже 10 000 суден. Вони перевезли 423 мільйони тонн вантажів, включно з продовольством, мінералами та продукцією фабричного виробництва. Більше 40% споживчих товарів, якими торік торгували між північно-східною Азією та східним узбережжям США, транспортувалися через Панамський канал. Сполучені Штати є його найбільшим клієнтом. Приблизно три чверті вантажів, що переміщуються через Панамський канал щороку, — американські. Другий за величиною клієнт — Китай.
Дональд Трамп про Панамський канал заговорив ще наприкінці минулого року. Він звинуватив Панаму в тому, що вона стягує надмірні збори за використання цього морського проходу. «Це повне «обкрадання» нашої країни має негайно припинитися…», — а ось це вже, солодашко, була цитата Трампа. А тепер спробуймо розібратися, що ж там за такі високі ставки.
У якомусь з літніх випусків «Ранкового допіо» ми точно розповідали про те, як зміна клімату впливає на Панамський канал. Територія навколо морського шляху зазнала важких засух. Це призвело до зниження рівня води, що перешкоджає нормальному функціонуванню каналу. Через це агенція, яка управляє водним шляхом, встановила обмеження на рух суден та запровадила вищі тарифи за його перетин. За минулий рік транзит суден Панамським каналом скоротився на 29%. Оновлені тарифи Дональд назвав «абсурдними» та вкрай несправедливими, цитуємо, «особливо враховуючи надзвичайну щедрість, яку, на мою думку, дуже необачно проявили Сполучені Штати до Панами».
Ще одна претензія Трампа стосується впливу Китаю і не є такою вже й безпідставною. У 2017 Панама підписала з Пекіном спільний комюніке, в якому зафіксовано, що країна не підтримуватиме жодних офіційних зв’язків з Тайванем. Відтоді вплив Китаю в районі каналу зріс. Як ми вже сьогодні згадували, Китай є другим за величиною клієнтом морського шляху, а китайська компанія зі штаб-квартирою у Гонконзі, контролює два з п’яти портів, що прилягають до Панамського каналу, по одному з кожного боку.
Трамп попередив, що не дозволить каналу потрапити в «неправильні руки», оскільки він є «життєво важливим національним активом» для США, «вирішальним» для торгівлі та національної безпеки. Тож якщо Панама не керуватиме каналом у прийнятний для Дональда спосіб, він вимагатиме повернення цього шляху під американський контроль. Президент Панами Хосе Рауль Муліно у відповідь затвітив, що плата за транзит каналу не завищена, а його суверенітет не підлягає обговоренню. «Кожен квадратний метр Панамського каналу та прилеглих до нього зон є частиною Панами, і це буде й надалі». Кінець цитати.
Як Ти можеш пам’ятати з попереднього випуску «Ранкового допіо», на пресконференції 6 січня у Мар-а-Лаго Трамп не виключав застосування військової сили, щоб повернути Штатам Панамський канал. І щоб зрозуміти, чому мовиться про «повернення», звернемося до історії. Ми бачили коментар, що «Ранкове допіо» треба перенести до категорії «Історичні подкасти», бо ми часто звертаємося до історії. Ми до неї звертаємося, коли є потреба зрозуміти контекст якоїсь сучасної новини. Як ось сьогодні, коли ми говоримо про Трампа та Панамський канал. Бо почитаєш лише заголовок, як це часто буває у Телеграм-каналах, і думаєш: дід знову забув випити таблетки. А починаєш заглиблюватися і розумієш, що, як би ми не зневажали Дональда, але ситуація насправді дещо складніша, ніж може здатися на перший погляд. Тому «Ранкове допіо» залишається у категорії «Новини», але ми продовжимо надавати історичні або географічні довідки для контексту. Принагідно попросимо Тебе поставити нам зірочок на Apple Podcast. А якщо Ти слухаєш нас на платформі, де можна залишати лайки чи коментарі, то ми завжди їх раді отримувати.
Боротьба за контроль над каналом
У 1513 році без жодного наміру стати першим європейським дослідником, який досяг Тихого океану, Васко Нуньєс де Бальбоа пішки перетнув Панамський перешийок, і таки ним став. Його подорож продемонструвала, яким скарбом є стратегічне розташування Панами. Не меншим, ніж будь-яка здобич, що її привозили інші конкістадори для іспанської корони. Після відкриття Бальбоа іспанський королівський двір відразу уявив канал, що проходить через Панаму, але через тогочасні технології втілити таку ідею було майже неможливо. Попри це, у тому місці століттями проходив важливий сухопутний шлях. До реалізації давньої мрії іспанці впритул підійшли у 1819, але якраз імперія розпалася, тож планам так і не судилося втілитися у життя. У середині 19 століття американському консорціуму вдалося через густі джунглі Панами прокласти залізницю. Ця лінія виявилася надзвичайно популярною. Однак багато місцевих жителів були незадоволені: вже через рік після відкриття маршруту спалахнули заворушення між панамцями та пасажирами поїзда. Важливий нюанс: у той час перешийок належав Колумбії.
США та Сполучене Королівство кілька років намагалися розпочати будівництво каналу, але з різних причин їм це ніяк не вдавалося. В останній чверті 19 століття за цю амбітну ідею взявся французький інженер Фердинанд де Лессепс, автор проєкту і керівник спорудження Cуецького каналу. Він отримав від Колумбії «Концесію Віза» — 99-річне право на будівництво та експлуатацію Панамського каналу. Де Лессепс наполягав на проєкті, що передбачав спорудження каналу на рівні моря, але складний рельєф і високий рівень часто летальних захворювань працівників призвели до великих труднощів у реалізації цього задуму. Декілька цікавих і сумних цифр. У 1888-му на будівництві працювало близько 40 000 осіб. 90% з них були афро-карибськими робітниками з Вест-Індії. Інженери були з Франції і, попри високі зарплати, багато з них залишали роботу через хвороби. Упродовж 8 років будови більше 22 000 людей загинуло. З них близько 5 000 були французами. В основному це відбувалося через жовту гарячку, малярію та інші тропічні хвороби.
Де Лессепес завершив проєкт лише на 40%, він зазнав фінансового краху. За деякий час вже інша французька компанія спробувала відновити будівництво, запропонувавши проєкт шлюзового каналу. Але тоді Сполучені Штати спекулювали на ідеї звести канал в Нікарагуа, і французи не витримали конкуренції. Зрештою на початку 20 століття США за $40 мільйонів викупили активи тієї французької компанії. Це стало першим кроком до завершення Панамського каналу під американським керівництвом. Але була ще ж Колумбія, на чиїй території мало відбуватися будівництво. З Колумбією Сполученим Штатам не вдалося досягти домовленостей, тож довелося піти вншим шляхом і підтримати незалежність Панами. Панама проголошує незалежність, США її визнають, і тепер територія, на якій має пролягати канал, належить не Колумбії, а Панамі. Сполучені Штати підписали з нею договір Хей-Бунау-Варілла. Він надав США контроль над Зоною Панамського каналу, Панамі — одноразову виплату від американців у розмірі 10 мільйонів доларів та щорічну ренту у 250 000. Цей договір передбачав, що Вашингтон отримує певні права назавжди, а деякі — орендним терміном на 99 років. США також погодилися гарантувати незалежність Панами.
Будівництво Панамського каналу обійшлося Сполученим Штатам приблизно в 375 мільйонів доларів. Це вже з коштами, які виплатили Панамі, та купівлею активів французької компанії.
Будівництво тривало близько 10 років. Більше 5 тисяч робітників загинуло. Більшість з них походили із Вест-Індії. 7 січня 1914 французький плавучий кран Alexandre La Valley став першим судном, яке перетнуло всю довжину каналу. Через три місяці будівництво офіційно завершили, а для комерційного руху канал відкрили вже у серпні.
У 1921 Колумбія та Сполучені Штати уклали Договір Томсона-Уррутії, за яким Сполучені Штати погодилися виплатити Колумбії 25 мільйонів доларів та надати їй спеціальні привілеї в Зоні каналу. Натомість Колумбія визнала Панаму як незалежну державу.
Отже, як канал будували і нарешті побудували, і за яких обставин Панама отримала незалежність, ми вже знаємо. Тепер треба ще розібратися з тим, що таке Зона Панамського каналу, бо саме з нею будуть пов’язані подальші напруженості. Це шмат землі шириною близько 16 кілометрів вздовж Панамського каналу, по 8 з кожного його боку. Цю територію у 1903 Сполучені Штати орендували за договором Хей-Бунау-Варілла на 99 років і встановили у Зоні свою адміністрацію. Зона Панамського каналу — це була та висока ціна, яку Панама заплатила за власну незалежність. Адже шмат своєї території країна передала під фактичний суверенітет США.
Щорічно 9 січня у Панамі відзначають День мучеників, національний траур у пам’ять за загиблими під час антиамериканських заворушень у 1964, у боротьбі за суверенітет над Зоною Панамського каналу.
Власне, питання контролю над цією територією стало спірним вже після Другої світової війни, відносини між Панамою та США лише загострювалися. Багато панамців вважали, що Зона каналу має належати Панамі. Студенти виходили на протести. Американська адміністрація у відповідь посилила військову присутність та звела навколо зони огорожу.
Чому взагалі панамці були незадоволені тим, що Сполучені Штати мають суверенітет над Зоною каналу? Річ у тім, що із самого початку американські будівельні роботи були розроблені таким способом, щоб якомога менше економічної вигоди отримали корінні мешканці. Є задокументовані свідчення, що американські чиновники навмисно забороняли панамцям працювати на Каналі, а панамським підприємствам — надавати послуги в Зоні каналу або кораблям, які проходять через нього. І ось студенти в 50-х протестують, американці зводять мур, але це лише розпалює напругу.
9 січня 1964 група розлючених студентів панамського Національного інституту пройшла маршем до Зони каналу, де підняла панамський прапор над середньою школою Бальбоа. Почалася сутичка, прапор порвали, студенти стали агресивними, почали нищити майно. Американська адміністрація відповіла сльозогінним газом. Коли поліція Зони каналу не впоралася із заворушеннями, втрутилися підрозділи армії США. Тоді загинуло 22 панамських студенти та 4 американських солдатів. Саме тому 9 січня щорічно є Днем мучеників у Панамі.
Після трагедії за деякий час обидві сторони визнали необхідність укладення нової угоди щодо каналу. Пам’ятаєш цитату Рейгана, з якої ми почали випуск? Власне, у 1976 питання Панамського каналу ще не було врегульовано по-новому. Джиммі Картер, який недавно помер у сторічному віці, тоді був кандидатом від демократів. Під час кампанії він виступав проти нового договору і в ході дебатів заявляв, що в осяжному майбутньому не віддасть «практичний контроль над зоною Панамського каналу».
Тим не менш, коли Картер переміг, він змінив свою позицію. Один із його найближчих радників, а також державний секретар, переконали президента, що новий договір потрібен. У 1977 році США та Панама підписали два ключові документи: Договір про постійний нейтралітет та експлуатацію каналу і Договір про Панамський канал. Перший забезпечував постійний нейтралітет Панамського каналу. Це означало, що канал у мирний та воєнний час залишатиметься відкритим і доступним для судноплавства будь-яких країн. Договір також дозволяв Сполученим Штатам використовувати свої збройні сили для захисту каналу від будь-яких загроз його нейтралітету і гарантував США право постійного використання каналу для забезпечення своїх стратегічних інтересів.
Другий договір передбачав, що за два роки Зона Панамського каналу припинить своє існування, а контроль над цією територією та самим каналом поступово, протягом 20 років, буде передаватися Панамі. Повна передача управління цим шляхом відбулася 31 грудня 1999 року.
Невдовзі після того, як Панама отримала повний контроль над каналом, обсяги судноплавства швидко перевищили його пропускну спроможність. У 2007 році розпочався масштабний проєкт розширення каналу, який тривав майже 10 років.
Якщо повернутися до риторики Дональда Трампа, то звернемо увагу на статтю, яка нещодавно вийшла на Politico, і в якій якраз пригадують, що Рональд Рейган у 70-х не хотів віддавати канал. Видання пояснює, що тоді Рейган зазнав низки поразок на праймериз Республіканської партії і почав шукати тему, яка би могла додати життя його кволій кампанії. І тема знайшлася. Панамський канал. Це питання тоді було марґінальним, але воно допомогло Рейгану активізувати консервативну базу. У 1976 йому цього не вистачило, щоб перемогти Форда. Зрештою з часом і Форд програв демократу Картеру. Але вже за 4 роки питання Панамського каналу допомогло Рейгану виграти у Картера.
Politico вважає, що як тоді, так і тепер американські президенти використовують Канал радше як символ, адже і 49 років тому, і зараз більшість американців ним не надто переймається. Згідно з останнім опитуванням YouGov, 36% виборців підтримують територіальні амбіції Трампа; 36% виступають проти; а 29% не мають чіткої позиції.
У 70-х роках Сполучені Штати переживали наслідки війни у В’єтнамі, стагнацію, інфляцію, дефіцит нафти та, зрештою, кризу із заручниками в Ірані. Все це накладалося одне на одне. Люди жили з відчуттям, що їхня країна слабка і більше не контролює свою долю. Сьогодні багато прихильників Трампа переконані, що США перетворилися на «країну третього світу», яку охопили інфляція, нелегальна імміграція, наркотики та злочинністю. Виборці Трампа прагнуть проявів сили, навіть якщо вони порожні та про людське око.
Рейгану не потрібно було повертати Панамський канал, щоб зробити його своїм політичним символом. Те саме, на думку Politico, стосується і Трампа. Бо коли йдеться про Панамський канал, насправді йдеться про щось інше.
А знаєш що дивно? Згадай всі ці розмови, що диктатури завжди проявляють зовнішню агресію, щоб відвести увагу від внутрішніх проблем, які вони не спроможні вирішити. У такому разі символом чого є Панамський канал?
