Випуск №395
Яким було правління Алі Хаменеї та як обиратимуть його наступника
____________________________________________
Норвезький life-cleaning — практика поступового розхламлення дому з віком, щоб зробити життя більш комфортним і не обтяжувати цим своїх рідних у майбутньому. Джерело: homesandgardens.com.
Ким був Алі Хаменеї і чому люди радіють його смерті?
Нарешті весна! Починається вона так, що … ну шо його казать, коли воно канєшно… але думка про те, що ми протрималися зиму, і морози -20 найбільш ймовірно не повернуться, а кількість денного світла збільшується, що хоча б частково компенсує відключення, безумовно вже сама по собі зігріває. Виявилося також, що коли читаєш у новинах не лише про узурпацію влади чи витівки диктаторів, але й некрологи автократам, то настрій трішки покращується.
Найперше, що хочеться сказати про американські та ізраїльські удари по Ірану та ліквідацію Алі Хаменеї, — це те, наскільки ж збіса заздрісно спостерігати, як святкують іранці та іранки, що мучителя їхнього народу більше немає. Радіємо сьогодні за них і пам’ятаємо, що й наш такий день, солодашко, також буде!
Оскільки події на Близькому Сході розгортаються дуже швидко, у подкасті зараз нам не дуже є сенс розповідати тобі детально, що відбулося у цьому регіоні на вихідних. Тож ми краще подивимося на те, ким був аятола Алі Хаменеї, і чому так багато людей радіють його смерті.
Верховний лідер Ірану помер у 86 років після того, як Сполучені Штати та Ізраїль у суботу завдали по його резиденції спільних ударів. The Wall Street Journal повідомляє, що ізраїльські літаки серед білого дня, скинувши на помешкання Хаменеї 30 бомб, зруйнували його. Ізраїль також заявив про смерть низки інших високопосадовців, зокрема Алі Шамхані, головного радника Хаменеї з питань безпеки; Мохаммеда Пакпура, командира Корпусу вартових ісламської революції; та міністра оборони Аміра Насірзаде.
Видання пише, що ізраїльська та американська військові розвідки давно спостерігали за ситуацією та чекали на рідкісну нагоду, коли би високопоставлені політичні й військові лідери Ірану зустрілися в одному місці, щоб їх всіх можна було одночасно ліквідувати. Ну ось, власне, у суботу все зійшлося. І таким чином 37-річне правління Алі Хаменеї добігло кінця.
Верховним лідером Ірану (а це, нагадаємо, найвища посадова особа в Ісламській республіці, яка прямо чи опосередковано контролює практично всі функції уряду) Алі Хаменеї обрали у 1989 році після того, як помер Рухолла Месаві Хомейні. Власне, Хомейні був архітектором ісламської революції 1979 року, унаслідок якої повалили монархію, і після прийняття нової конституції, що запровадила посаду Верховного лідера (рахбара), став ним. Рахбар із перської — лідер. Тому конституція Ірану фактично визначає посаду лідера, але на знак поваги його називають Верховним. Алі Хаменеї був одним із найближчих соратників Хомейні. Коли його висунули на посаду верховного лідера Ірану, він наполягав, що немає достатньо кваліфікації для цієї посади.
Зважаючи на те, що при владі він був 37 років, і щоб його скинути з посади, його довелося вбити, то можна припустити, що й диктатори можуть мати синдром самозванця. Це, звісно, жарт, але тепер серйозно про те, як взагалі можна стати верховним лідером Ірану. Це важливо, зважаючи на те, що тепер на цю посаду мають обрати когось нового.
Оскільки позицію Верховного лідера створювали під Хомейні, який мав дуже високий і рідкісний духовний ранг марджа’-е таклід («релігійний юрист, гідний наслідування»), то у конституції спершу прописали, що він є обов’язковою кваліфікацією для цієї посади. Вже за 10 років, власне, щоб Алі Хаменеї, який такого високого рангу не мав, міг стати рахбаром, до конституції внесли зміни. Поправки знизили вимоги, передбачивши, що аби претендувати на цю посаду, достаньо просто бути юристом ісламського права, якого вважають справедливим і благочестивим, і який може бути лідером. Що ще важливо тут зафіксувати? Хоча і Хомейні, і Хаменеї мали почесний титул шиїтського духовенства «аятола», він не є обов’язковим на посаді Верховного лідера.
Рахбара обирає Рада експертів. Це дорадчий орган ісламських юристів, який контролює діяльність рахбара, але на практиці ще ніколи публічно не оскаржував його рішень. Рада експертів також може звільнити рахбара, якщо вважає, що він більше не відповідає вимогам. До складу цього органу зараз входить 88 членів, але кількість може змінюватися. Їх обирають на прямих виборах раз у 8 років. Але для того, щоб балотуватися у члени Ради експертів, потрібно отримати схвалення від Ради вартових. Це структурна одиниця іранського уряду, уповноважена перевіряти законодавство та контролювати вибори. Крім схвалення від Ради вартових, також потрібно пройти кілька іспитів на підтвердження знань в ісламській юриспруденції. Оскільки половину складу Ради вартових обирає Верховний лідер, то це відразу ставить під сумнів, що, умовно кажучи, кандидатів із опозиційними поглядами допустять до виборів у Раду експертів. Так, наприклад, в останніх виборах до Ради експертів, які відбулися 2 роки тому, заборонили брати участь колишньому відносно поміркованому президенту Ірану Хасану Рухані.
Після того, як Тегеран визнав, що Хаменеї помер, згідно із конституцієї, сформували раду для тимчасового управління країною. До її складу увійшли чинний президент Ірану Масуд Пезешкіан, голова судової системи Голамхоссейн Мохсені Еджеї та один зі членів Ради вартових. Ця трійка тимчасово здійснюватиме управління Ісламською республікою, але Рада експертів, згідно з іранським законодавством, має якомога швидше обрати нового рахбара. Щоправда в умовах, коли США та Ізраїль продовжують атакувати Іран, невідомо, через скільки часу Рада експертів зможе зібратися і, даруй за цинізм, чи взагалі залишиться кому збиратися.
Хто ж може стати наступником Хаменеї? Невідомо. По-перше, Іран, знаєш, доволі закрита та охоплена цензурою країна. По-друге, традиції публічних обговорень та дискусій там не дуже розвинені. Навіть візьмемо, до прикладу, Раду експертів. Згідно з конституцією, вона збирається кожні шість місяців, але що на цих зустрічах обговорюють, ніхто не знає, бо це не публічна інформація.
Washington Post пише, що раніше чи не найбільшим претендентом на посаду рахбара вважали протеже Хаменеї президента Ебрагіма Раїсі. Але, нагадаємо тобі, його гелікоптер 2 роки тому розбився. Все, більше не претендент.
Потенційним кандидатом залишається один із синів Хаменеї 56-річний Моджтаба, відомий своїм значним закулісним впливом і тісними зв’язками з Корпусом вартових Ісламської революції, а також з його добровольчим воєнізованим формуванням Басідж. Він ніколи раніше не обіймав державну посаду, і, як відзначає видання, передача влади від батька до сина у цьому випадку може викликати гнів не лише серед іранців, які вже раніше критикували режим, але й серед прихильників цієї системи. Такий підхід можуть вважати неісламським і таким, що породжує нову релігійну династію.
Ще одним претендентом CNN називає Аліреза Арафі. 67-річний чоловік є визнаним священнослужилом з досвідом роботи в урядових установах, який розуміється на технологіях та вільно володіє арабською й англійською. Він був довіреною особою Хаменеї і наразі обіймає посаду заступника голови Ради експертів, а раніше був членом Ради вартових. Арафі також є головою системи семінарій Ірану. Слабке місце цього кандидата в тому, що він не має зв’язків зі силовими структурами.
Найконсервативніше крило у боротьбі за посаду рахбара може представити Мохаммед Мехді Мірбагері, який очолює Академію ісламських наук. Він рішучий противник заходу і переконаний, що війни між віруючими та невірними не уникнути.
Ну і останній, про кого ми сьогодні згадаємо, це онук Хомейні, засновника ісламської республіки, Хасан Хомейні. Він є хранителем мавзолею свого діда, але державних посад не обіймав, і найбільш ймовірно не має впливу на апарат безпеки країни чи владну еліту. Кажуть, він менш консервативний у порівнянні з іншими. 10 років тому йому навіть забороняли балотуватися до Ради експертів.
Чесно кажучи, від всіх цих списків потенційних кандидатів є відчуття, що хоча б частину людей туди додавали мало не випадково, тому особливо не акцентуймося на цьому. Прийде час, зможе зібратися Рада експертів і вибрати нового рахбара, ми тобі про все розкажемо.
А зараз ще повернемося до аятоли Алі Хаменеї. Ми ж анонсували, що пригадаємо, чим він відзначився, але щось затягнули із тим, як обиратимуть наступника.
Коли Хаменеї було 19 років, він вступив до семінарії у місті Кум, де навчався у старших священнослужителів, зокрема Хомейні. У 25 він повернувся до рідного Мешхеда, де почав проводити зібрання, на яких цитував Коран для виправдання політичного ісламу. Його промови, у яких було багато висловлювань проти шаха та підтримки Хомейні, призвели до щонайменше 9 ув’язнень та заслання у бідні райони країни, де він прагнув допомогти постраждалим від стихійних лих. Поступово Хаменеї здобув репутацію доволі екстравагантного священнослужителя, який розвиває інтерес до музики та сучасної перської поезії, їздить на Volkswagen та курить люльку. Кажуть, що до самої смерті він зберігав інтерес до мистецтва та культури. Хаменеї читав іноземні та іранські книги, був відомий своєю пристрастю до перської поезії та західних класичних романів. «Знедолені» Віктора Гюго — його улюблений. Любив він і кіно. Навіть опоненти називали його культурною, обізнаною та начитаною людиною, яка, втім, відмовляла іншим іранцям у тому, щоб вони могли робити власний культурний вибір. Після Ісламської революції Хаменеї дистанціювався від поміркованих кіл і перейшов до більш консервативних сил. Він пропагував так званий «ісламський спосіб життя» та виступав за ранні шлюби, великі сім’ї і обов’язкове носіння хіджабу для жінок на вулицях.
Якщо повернутися ще у часи до Ісламської революції, то незадовго до неї Хаменеї переїхав до Тегерану, де поступово завойовував довіру Хомейні. Після революції його призначили заступником міністра оборони та виконувачем обов’язків керівника Корпусу вартових Ісламської революції. Він все це поєднував із членством у парламенті. У той період Хаменеї пережив замах з боку опозиційного угруповання «Моджахед-е Хальк», йому паралізувало праву руку. За три місяці після цього його обрали президентом. Це було у 1981. Він провів 2 терміни на посаді президента.
Якщо ж говорити про нього як про Верховного лідера, то Financial Times пише, що визначальною рисою 37-річного правління Хаменеї була зовнішня політика, базована на ворожості до Сполучених Штатів та Ізраїлю. Це був настільки інтенсивний маркер, що його називають основною ідентичністю режиму.
Така ворожість у самому Хаменеї, ймовірно, бодай частково сформувалася під час війни між Іраном та Іраком у 80-х. Ірак тоді підтримували країни Заходу та Перської затоки. Коли він прийшов до влади, то став плекати регіональних маріонеток — бойові угруповання, щоб через конфлікти і дестабілізацію регіону стримувати іноземну агресію проти Ірану. Хаменеї публічно вихвалявся, що підтримував як фінансово, так і військово ліванських, сирійський, палестинських, іракських та єменських бойовиків.
Його підхід до зовнішньої політики породжував серед міжнародної спільноти бентегу щодо ядерної програми Ірану. І коли у 2015 році Тегерану запропонували угоду, яка передбачала закриття начебто мирної ядерної програми в обмін на послаблення санкцій, Хаменеї погодився на неї. За його словами, це була демонстрація «героїчної гнучкості». Washington Post пише, що загалом світогляд Хаменеї був сповнений теорій змови, і він побоювався, що насправді ця угода потрібна країнам заходу для того, щоб перешкодити Ірану досягти наукового прогресу та реальної енергетичної незалежності.
За 3 роки Дональд Трамп вийшов із цієї угоди, незважаючи на те, що Іран умов дотримувався. У цьому Хаменеї побачив підтвердження свого давнього переконання, що Вашинґтон не заслуговує на довіру. У відповідь Іран почав ігнорувати деякі положення ядерної угоди, зокрема обмеження на кількість та якість виробництва збагаченого урану, але не відмовився від своєї обіцянки ніколи не купувати ядерну зброю.
З випусків про протести в Ірані ти, мабуть, пригадуєш, що у той час Сполучені Штати, посилаючись на те, що Тегеран фінансує тероризм, посилили проти Ірану санкції. Це дуже вплинуло на звичайних іранців, адже країна втратила доступ до міжнародної фінансової системи та нафтодоларів. Хаменеї любив звинувачувати президентів Ірану в економічних невдачах країни і стверджував, що треба робити більше для сприяння самозарадності та самостійності, однак саме він був тим, хто приймає рішення щодо всіх ключових політичних питань. Хаменеї завжди був проти припливу інвестицій з інших країн, оскільки боявся іноземного впливу, але при цьому, як кажуть, хотів, щоб у його країні ніхто не знав голоду. Один західний дипломат у коментарі Financial Times сказав, що Хаменеї керував політичною системою, яка була зосереджена радше на торгівлі, ніж на інвестиціях. Далі — цитата: «Вони розпродали багатство країни». Зараз щонайменше третина з 90 мільйонів населення Ірану живе в бідності. Правління Хаменеї створило прірву між режимом і громадськістю. Він був втіленням старої теократії, яка відірвана від реальності і чинить опір будь-яким істотним змінам. Власне, ще наприкінці 90-х виникла напруженість між Хаменеї та Мохаммедом Хатамі, реформатором, який переміг на президентських виборах, пообіцявши політичні реформи та покращення міжнародних відносин. Тоді розгорілася запекла боротьба всередині режиму, перемогли в ній прихильники жорсткої лінії. І після цього в Ірані розпочалися репресії проти реформаторів.
Один з найважливіших пунктів політичної спадщини Хаменеї — це те, що він перетворив Корпус вартових Ісламської революції на найсильнішу інституцію Ірану як у військовому, так і в політичному та економічному сенсах. Це послабило традиційні опори іранського суспільства, як от духовенство і підприємців, які у 1979 допомогли Хомейні повалити монархію.
За життя Хаменеї не любив закордонних візитів. І до Ірану, як ти розумієш, також іноземні високопосадовці прилітали не часто. Путін ось у 2022 році навідувався. Наслідки цієї дружби українці та українки тепер щоночі чують за вікном.
Гран-прі за найкращий традиційний французький багет
Хочеться чимось «заїсти» цей диктаторський випуск, тому діставаймо багети. У Франції ось саме обрали кращий з кращих.
Щороку у Парижі у штаб-квартирі профспілки пекарів відбувається Гран-прі за найкращий традиційний французький багет. Цьогоріч конкурс пройшов уже в 33-ій раз. Тут дуже важливо підкреслити, що йдеться про багет, який за законом може містити лише чотири інгредієнти: борошно, воду, дріжджі й сіль. До того ж кожен багет має відповідати суворим вимогам щодо довжини, ваги й вмісту солі. Трішки контексту про конкурс та закон.
У 1990-х французький хліб переживав кризу. Через цінові обмеження й економічний тиск частина пекарів почала використовувати дешевше борошно й добавки. І тоді уряд ухвалив так званий «Декрет про хліб», який чітко визначив, що таке «традиційний багет» і дозволив пекарям встановлювати вищу ціну за продукт вищої якості. І ось вперше Гран-прі за найкращий традиційний багет провели наступного року після прийняття цього декрета, щоб підкреслити стандарт і підтримати ремесло.
Дослідження демонструють, що споживання багета (та і хліба загалом) у Франції зменшується, і прибуток з одного багета складає у середньому лише кілька євроцентів. Тож тепер Гран-прі стає вже не стільки інструментом для підкреслення стандарту випічки, як способом популяризувати локальні пекарні — boulangerie.
За перемогу цьогоріч змагалися 143 пекарі. А який ж приз? 4 тисячі євро і право протягом року постачати хліб до резиденції президента Франції. Конкурс відбувається таким чином, що з 10 до 13 години пекарі приносять до штаб-квартири профспілки по 2 свої роботи. Їхні багети приймають, перевіряють документи пекарні, маркують браслетом із номером, вимірюють і зважують. Тридцять учасників цього року дискваліфікували, оскільки їхні роботи не відповідали стандартам. До дегустації допустили 113 пар багетів, а дискваліфікованих пізніше передали на благодійність.
Тепер про дегустацію. Для неї формують журі, до якого входять професійні пекарі, журналісти, колишні переможці Гран-прі і навіть кілька містян, яких обирають випадковим чином. Журі оцінює багети за п’ятьма критеріями: вигляд, пропікання, текстура, запах і смак. Обов’язково під час оцінювання звертають увагу на хрумкість скоринки та на структуру повітряних кишень усередині, які мають нагадувати «бджолині стільники».
Переможцем цього року обрали Сітампарапілаї Джегатіпана із пекарні Fournil Didot. Він родом зі Шрі-Ланки. Судді описали його багет як такий, що виконаний, наче за підручником, — глибоко золотистий, із правильним хрускотом, дрібними рівномірними порами всередині, легким горіховим присмаком і ледь помітною солодкавістю. Наступного дня після перемоги його пекарня випекла тисячу багетів замість звичних шестисот.
