Випуск №284
Династія аль-Асадів у Сирії, воєнний стан у Південній Кореї
___________________________________________________________
Ейджсплейнинг (англ. — agesplaining) — манера пояснювати щось комусь у поблажливому тоні, бо начебто людина не здатна зрозуміти. Цим терміном можна описати ситуацію, коли молодша людина пояснює старшій щось, що вона вже знає або розуміє. Слово утворене за аналогією до терміну «менсплейнинг» — манера чоловіків розмовляти з жінками, пояснюючи їм щось у спрощеній формі. Джерело: A Blog from Cambridge Dictionary.
Сирія: шлях до повстання
«Аш-шаб юрід іскат ан-нізам». «Люди хочуть падіння режиму» — цей політичний слоґан використовували під час подій так званої «Арабської весни». Усе почалося у 2010 в Тунісі зі самоспалення вуличного торговця після того, як поліція свавільно забрала його товар. Опісля цього люди під цим гаслом прагнули повалити диктаторські режими, зокрема, у Єгипті, Бахрейні, Ємені, Лівії, Судані і, звісно, Сирії.
Масові антиурядові протести у Сирії розпочалися у 2011 і зрештою переросли у тривалу війну з 4 сторонами, кожна з яких має іноземних спонсорів. Утім, поговоримо про це у понеділок. Ми вирішили не робити повністю присвячений Сирії випуск, а розділити все, що хочемо сказати, на декілька частин. Сьогодні — про те, що було відразу після закінчення Першої світової війни і до 2011. Доброго ранку!
А розпочнемо ми з короткої інформаційної довідки. Сирія, офіційно — аль-Джумхурі́йя аль-Арабі́я ас-Сурі́я (Сирійська Арабська Республіка). Ця держава розташована на узбережжі Середземного моря. Її сусіди: Ліван, Ізраїль, Йорданія, Ірак, Туреччина. Державна мова — арабська, у побуті сирійці використовують різні її діалекти. Цікаво, що сирійська мова пережила свій найбільший розквіт з 4 до 8 століття, не відразу відійшовши на марґінеси, а мала доволі привілейоване становище впродовж наступних століть. Однак вже до кінця епохи середньовіччя сирійська поступово звелася до суто літургійного використання і втратила роль народної мови. А почули ми про це у подкасті «Правда і кривда», де одна із ведучих — це літературна редакторка «Ранкового допіо» — Ангеліна Столітня. У другому сезоні «Правди і кривди» — «(Ні)коли знову» — один з епізодів присвячений війні у Сирії та сирійській літературі. Рекомендуємо Тобі послухати його!
Сучасна історія Сирії починається з припинення османського контролю. Упродовж 4 століть Сирія входила до Османської імперії, але ще наприкінці 19 століття місцеві еліти були незадоволені як власним колоніальним статусом, так і османською адміністрацією. Тоді почали з’являтися ініціативи, що виступали за незалежну Сирію. І їхня кількість лише зростала.
Після Синайської та Палестинської кампаній Першої світової війни британці та французи заснували на території сучасної Сирії спільну Адміністрацію окупованої ворожої території. Вона проіснувала до 1920. Можемо ще пригадати, що у 1916 Сполучене Королівство та Франція за згоди Росії, а пізніше також Італії, уклали таємну угоду Сайкса-Піко. Нею визначали, як ділитимуть території Османської імперії після її розпаду. Зрештою, через кілька років після підписання цей договір призвів до того, що Сирія, Ірак, Ліван і Палестина, які перебували під османським правлінням, розділилися на окремі території та перейшли під французький або британський мандат. Угода Сайкса-Піко, за твердженням BBC, хоч і не прописувала конкретних кордонів, але розділила регіон фактично на «сфери впливу». Нинішні кордони регіону виникли в результаті тривалого та складного процесу договорів, конференцій, угод і конфліктів, які відбулися після розпаду Османської імперії та закінчення Першої світової війни. Але дух Сайкса-Піко був основою цього процесу.
Логіка проведення меж підмандатних територій значною мірою визначалася необхідністю відокремити британські та французькі зони. Саме тому, якщо подивитися на карту Близького сходу, то кордони країн там дивовижно рівні. Вони розділили етнічні та релігійні спільноти, перетворивши їх на меншини у складі різних країн та позбавивши права на самовизначення. Це, наприклад, стосується друзів та курдів. Про Угоду Сайкса-Піко ми згадали не просто так, ймовірно, нам до неї ще доведеться повернутися у понеділок.
Наразі докинемо ще про Сирію, що у 1920 сформувалося Арабське королівство Сирія. Воно проіснувало 4 місяці і зрештою капітулювало перед Францією. Франція у межах свого мандату щодо Сирії та Лівану здійснювала управління регіоном через низку державних утворень: Держава Алеппо, Держава Дамаску, Алавітська держава, Джабаль-аль Друз, Держава Сирія. У 1930 всі ці автономії були перетворені на Підмандатну Сирійську Республіку, яка за 16 років фактично здобула незалежність від мандату Франції. Республіка протягом 50-60-х перебувала у стані постійної політичної нестабільності та невизначеності. Був навіть такий момент, коли разом з Єгиптом вона об’єдналася в Об’єднану Арабську республіку у 1958. Але ми дозволимо собі оминути цю сторінку історії, інакше не встигнемо сьогодні захопити Південну Корею, а ми обіцяли її спільноті. Поговорити про Південну Корею себто, а не захоплювати її, очевидно. Тож у справі Сирії перескочимо відразу до 1963 року.
Тоді відбувся безкровний переворот, і вся виконавча та законодавча влада перейшла під контроль Національної ради революційного командування — групи військових і цивільних чиновників. Організували переворот члени військового крила партії Баас — Партія арабського соціалістичного відродження. Після цього вже всередині політичної сили розгорнулася боротьба за владу між її військовими та цивільними учасниками. Напруга зростала, і вже за три роки у Сирії відбувся ще один державний переворот. Після цього Баас розкололася на дві частини — сирійську та іракську, а Сирію очолив цивільний уряд. Міністром оборони у ньому призначили Хафеза аль-Асада, у минулому він — військовий пілот, який одночасно виконував також обов’язки командувача ВПС і ППО. 4 роки опісля, у 1970, у результаті чергового перевороту він стає вже Прем’єр-міністром. А наступного року — взагалі президентом, перетворивши позицію глави держави зі здебільшого символічної функції на фігуру влади. А ще фактично він перебудовує державний лад Сирії на монархію, в якій Хафез аль-Асад був президентом майже 30 років, аж до самої своєї смерті у 2000. На зміну прийшов його син Башар аль-Асад, який сам головує в Сирії ось уже 24 роки. Можливо, він перевершить свого батька. А можливо, йому недовго залишилося. Хотілося б вірити в останній сценарій.
Партія Баас прийшла до влади у 1963. Певний час всередині неї самої тривали певні коливання та боротьба за владу, але вже на початку 70-х встановлюється режим Асадів. І що дуже важливо, тут справа не лише в тому, що країна перебувала десятиліттями в руках однієї партії та однієї політичної династії, тут не можемо оминути увагою також релігійний фактор. Асади є алавітами, це релігійна група, яка представляє один із шиїтських напрямків ісламу. Алавітів називають сектою. У Сирії вони, згідно із The Guardian, становлять лише 12% населення. У той час як сунітів там — майже 75%. Щоб зберегти контроль, баасити під керівництвом Асада-старшого роками придушували інакомислення і всіляко сприяли алавітам, подаючи це як боротьбу з екстремістами.
У 1982 році мусульмани-фундаменталісти підняли збройне повстання проти Асада. Він, звісно, зреагував,направивши свою армію в місто Хама, де відбувалися великі повстання. Понад 5000 людей були вбиті. Кровопролиття тоді широко засудили на Заході, але воно допомогло зміцнити владу Хафеза Асада.
Часто можна прочитати, що Хафез модернізував Сирію. Це так, але ціною жорстоких репресій. Додай до цього ще те, що після заснування Ізраїлю в регіоні регулярно відбувалися війни, у яких брала участь і Сирія. Коли Хафез був міністром оборони, Сирія втратила Голанські висоти — стратегічну височину з видом на північ Ізраїлю.
Ми познаходили у західній пресі некрологи Асаду-старшому. Так, наприклад, Washington Post писали: «Президент Сирії Хафез Асад упродовж 30 років був прапороносцем арабського націоналізму та опозиції Ізраїлю. Його політична кар’єра була сформована війною та іноді жорстоким авторитарним правлінням, але завершилася прагненням до миру з єврейською державою та першими проблисками внутрішніх реформ». В іншому матеріалі Washington Post згадують, мовляв, Хафеза аль-Асада називали Левом Дамаска. Цитуємо: «Правлячи Сирією залізною рукою та підтримуючи арабські терористичні групи за кордоном, він також працював на благо звичайних людей, запускаючи програми для будівництва доріг, шкіл, лікарень та недорогого житла». Кінець цитати. Як бачиш, для диктатора знайшлися добрі слова. Аж цікаво, що західні медіа понаписують у некролозі Путіна.
New York Times згадували Хафеза Асада так: «Серед арабських автократів, які стали основними гравцями в безперервній драмі переговорів про мир на Близькому Сході, ніхто не був більш прихильним чи більш відстороненим, ніж сирійський лідер. Без нього не обійшлося підписання жодного мирного договору, але з ним також не можливо було домовитися. Угода залишалася недосяжною в основному через його вперте вимагання повернути кожен дюйм сирійської території». Кінець цитати.
Під час усіх цих тривалих переговорів щодо миру, до Асада часто приїжджали американські делегати. Посол їх інструктував: не варто відмовлятися від постійних пропозицій кави, чаю та лимонаду, а також не радили перебивати сирійського лідера для так званої «біологічної павзи». Посол США у Сирії Джереджян називав це дипломатією сечового міхура. Хафез Асад був відомий тим, що читав лекції іноземцям, зокрема американським президентам, про несправедливу колоніальну фрагментацію Близького Сходу. Ну люблять диктатори в істориків погратися, як бачиш.
Асад-старший роками отримував підтримку від Радянського Союзу, а коли СРСР почав котитися до розпаду, президент Сирії розвернувся у бік США. Він налагодив зв’язки з Іраном, щоб перешкодити своєму головному супернику, президенту Іраку Саддаму Хусейну, і допоміг створити рух опору на півдні Лівану для боротьби з Ізраїлем.
Політичне життя у Сирії при ньому завжди було обмеженим, з малою економічною свободою, жорсткою бюрократією та задушливим апаратом безпеки. Хафез Асад наслідував радянську модель однопартійної поліцейської держави і побудував мережу з 15 спецслужб, які конкурували між собою і шпигували за громадянами. Варто лише згадати, що коли партія Баас прийшла до влади у 1963 році, тоді у Сирії ввели надзвичайний стан, і зберігали цей спеціальний режим протягом 48 років. Скасували його лише у 2011, це була поступка протестувальникам.
Хафез аль-Асад роками мав проблеми зі здоров’ям: лімфома, діабет, захворювання серця та нирок. Вочевидь у 2000 всі розуміли, що померти він може у будь-який момент, тож готувалися до передачі влади. Раніше як спадкоємця розглядали старшого сина Асада, але він усередині 90-х загинув у автокатастрофі. Так претендентом став Башар аль-Асад, лікар-офтальмолог за освітою. На момент смерті батька йому було 35 років, політичного досвіду він майже не мав. Крім того, конституція передбачала, що кандидату в президенти має бути щонайменше 40. Але що таке конституція в умовах диктатури? Правильно, дрібна формальність. Після смерті Асада-старшого парламент швиденько проголосував про поправочку, понизивши вік до 34 років. І вже за місяць народ покликали на референдум, щоб сирійці проголосували, чи погоджуються із тим, що Башар буде новим президентом. Трохи більше як 97% були за. The Guardian так описують Асада-молодшого: «Незграбний, але розумний англофіл, який отримав освіту лікаря в Лондоні та одружився на сирійсько-англійській дружині Асмі».
Він обіцяв реформи і зрештою почав їх впроваджувати, однак ці зміни приносили вигоду далеко не всім. Наприклад, економічна лібералізація дозволила збагатитися завдяки приватизації лише невеликій групі, пов’язаній з режимом. Водночас процвітала корупція, а якість державних послуг значно погіршилася. Мало того, що уряд не брав до уваги своїх реформ сільське населення, так ще й з 2006 до 2010 тривала посуха спустошила сирійське сільське господарство. Кризу посилювало погане управління водними ресурсами та відсутність державної підтримки. Багато сирійців із сіл були змушені мігрувати до міст,а у містах вони зіткнулися з безробіттям і поганими умовами життя.
Асад-молодший продовжив підхід батька — марґіналізував сунітів та інші релігійні групи. Напруга зростала. Зростала вона в усьому регіоні. Починається революція у Тунісі. До речі, про ті події у зв’язці з українським контекстом радимо прочитати в романі Вікторії Амеліної «Синдром листопаду, або Homo Compatiens». Туніс заклав початки «Арабської весни». Протести у Сирії розпочалися у березні 2011. Але про них і про сторони конфлікту ми розповімо вже у понеділок.
Воєнний стан у Кореї
У вівторок у Південній Кореї президент оголосив воєнний стан. Думаємо, ця новина не пройшла повз Тебе. Юн Сук Йоль заявив, що Національна асамблея, яку контролюють його політичні опоненти з Демократичної партії, «стала монстром», що загрожує демократії. Він натякнув, що члени Демократичної партії співпрацювали з північнокорейськими «комуністичними силами».
Незважаючи на те, зараз у Південній Кореї парламент має більше повноважень, система країни передбачає, що президент зберігає величезну владу, зокрема над службами безпеки. Після заяви про введення воєнного стану до будівлі парламенту в Сеулі стягнули збройні сили, а на дорогах з’явилися загони спецпризначення.
У відповідь на вулиці вийшли тисячі протестувальників, вимагаючи від президента, щоб він схаменувся. The Economist пише, що у суспільстві вирував мікс обурення та повного шоку. Один з протестувальників жартував: «Таке враження, що Юн просто напився і раптом оголосив воєнний стан пізно вночі. Це не має жодного сенсу».
Політична опозиція зробила заяву, що такий крок президента був «по суті, державним переворотом». Голова «Партії народної влади», до якої входить Юн Сук Йоль, виступив проти цього рішення та закликав збройні сили і поліцію «не виконувати незаконні або несправедливі інструкції».
У будівлі парламенту забарикадувалися 190 депутатів. Озброєні війська почали штурм. Більшість народних обранців проголосувала за скасування президентського указу через 2 години після того, як він набув чинності. Після цього збройні сили відступили. О 4 ранку за місцевим часом президент виступив з телевізійним зверненням і сказав, що поважатиме рішення Національної асамблеї та скасує свій указ про воєнний стан. Війська повернулися до своїх баз. Воєнний стан у Південній Кореї тривав 6 годин.
Упродовж цього часу, звісно, валютні ринки встигли здригнутися. Корейська вона впала на цілих 3% відносно долара. Американські офіційні особи висловили «серйозне занепокоєння», адже не отримали завчасного попередження про воєнний стан від свого союзника. У Південній Кореї дислокується майже 30 000 американських військовослужбовців. Скидається на те, що навіть власна адміністрація Юна була заскочена таким рішенням.
Із закінченням воєнного стану, втім, не закінчилися протести. Люди закликають президента піти у відставку. Можливо, коли Ти слухаєш Допіо, це вже сталося. Ми записуємо цей випуск у середу ввечері, коли опозиція розпочала процедуру імпічменту, за який мали би проголосувати до суботи. Імпічмент загрожує і Міністру оборони, але він вже визнав свою відповідальність за все, що відбулося, вибачився і сказав, що готовий йти у відставку. У відставку готові і йти люди з адміністрації президента, але їхні заяви має прийняти глава держави.
У чаті нашої спільноти були прохання пояснити, що взагалі сталося. А сталося те, що у Південній Кореї політична нестабільність та черговий президент, що замішаний у корупційних скандалах. Юн Сук Йоль раніше був прокурором. Президентом його обрали у 2022. Він на трохи обігнав лідера Демократичної партії. Ми колись розповідали вже у «Ранковому допіо», що спершу Юн мав досить активне схвалення суспільства та медіа. Із журналістами він проводив багато часу, вони висвітлювали його діяльність. Потім, із першою критикою, політик не лише відмовився від комунікації з медіа, але й почав приймати рішення, які можна трактувати як наступ на свободу слова. Президент відштовхував від себе не лише опонентів, але й тих, хто раніше його підтримував.
Крім суперечливих рішень самого Юна, були ще й скандали із його дружиною Кім Кеон Хі. Наприкінці 2023 року на одному Youtube-каналі опублікували відео, як перша леді приймає сумочку вартістю 2200 доларів від Dior. Такий коштовний подарунок їй презентував пастор, який і знімав дарування на камеру, сховану в годиннику. Відбувалося це 2 роки тому. Опозиція також звинувачувала Кін у тому, що вона начебто причетна до маніпулювання курсами акцій. Близько місяця тому Юн Сук Йоль вибачився за суперечки навколо його дружини. У зверненні до нації він сказав, що Кім мала поводитися краще, але насправді це його політичні опоненти роздувають з мухи слона. Президент обіцяв розпочати розслідування діяльності першої леді, але так цього і не зробив. У листопаді його рейтинг впав до рівня нижче 20%. Коли розпочався його президентський термін, цей показник становив 53%.
Пригадай, як навесні ми розповідали про вибори у Південній Кореї. Тоді ще зелена цибуля стала мемом і символом незгоди з президентом. Демократична партія отримала контроль над парламентом, а президент відмовився відвідати перше засідання нового скликання на початку вересня. Минулого тижня парламент проголосував за урізання бюджету Юна на наступний рік.
Тож скидається на те, що президент рішенням про введення воєнного стану сподівався врятувати своє становище. Натомість найбільш вірогідно забезпечив собі швидкий політичний крах.
Тепер щодо звинувачень, яким Юн Сук Йоль обґрунтовував введення воєнного стану і натяків, що Демократична партія пов’язана із північнокорейськими комуністами. Демократи прихильні до суттєво іншої зовнішньополітичної лінії, ніж та, якої дотримується президент. За час свого перебування на посаді Юн поглибив союз зі США, стабілізував неспокійні відносини з Японією і опосередковано підтримав Україну, поповнивши американські запаси боєприпасів. Він також посідає яструбину позицію щодо Північної Кореї. Демократична партія, як правило, скептично ставиться до відносин з Японією, нагадуючи про звірства останньої в колоніальні часи. А ось щодо Північної Кореї, то тут південнокорейські демократи виступають за налагодження взаємодії. Ну і те, що нас найбільше цікавить, вони виступають проти прямої військової допомоги Україні.
У цьому випуску не було жодних новин зі США, тож Дональд РЕБ не нагадає Тобі про те, що у нас триває збір для захисту нашої ППО від ворожих розвідувальних БпЛА. Але! Нагадаємо ми. Сьогодні — 6 грудня, День збройних сил України. Одне з головних наших свят. І це аж ніяк не випадково, що воно збігається з Днем Святого Миколая. Ми хочемо привітати тих, хто слухає подкасти Sebto, перебуваючи у лавах ЗСУ. Зі святом, дорогі! Дякуємо за вашу службу та захист.
Ми також вважаємо, що такий день точно треба починати з донату. Нашу банку, яку відкрили у межах збору «Повернись живим» та «Нової пошти» «РЕБнемо ворога», ми залишаємо в описі до подкасту. Будемо вдячні за донат будь-якого зручного розміру.
І ще про День Миколая. Сьогодні робимо подарунок для тих, хто підтримує нас на Patreon підпискою на Вечірнє розе. Ми випустили ще один, додатковий, випуск, в якому розбираємося з Джей Ді Венсом і, можливо, навіть розкриваємо таємницю дивана. Підписуйся на Розе і Ти отримаєш доступ до всіх попередніх ексклюзивних випусків. Навіть до обговорення книги Меланії РЕБ.
