Випуск №166
Наслідки тесту Триніті, симпатії до диктатури
Ефект Зейгарнік — психологічний ефект, котрий полягає у тому, що людина краще запам’ятовує матеріал, що стосується незавершених справ, ніж тих, що вже добігли кінця.
Без права на компенсацію
У кінотеатрах ще показують нову стрічку Нолана «Оппенгеймер». Чи випала Тобі нагода подивитися її? Напиши нам про це у коментарях і поділися враженнями, як Тобі фільм. Доброго Тобі понеділкового ранку, і продовжмо тему Оппенгеймера.
Якщо Ти раптом не знаєш, фільм Нолана — це байопік про Роберта Оппенгеймера, фізика-теоретика та фізика-ядерника, який був керівником Мангеттенського проєкту. Це кодова назва програми розробки ядерної зброї у США, яка стартувала в 1942 році. У межах проєкту було створено 3 атомні бомби: плутонієву, яку назвали «Триніті», уранову «Малюк», плутонієву «Товстун». «Малюка» 6 серпня 1945 скинули на Хірошіму, «Товстуна» — за три дні на Нагасакі. «Триніті» підірвали під час першого в історії ядерного випробування поблизу міста Аламоґордо. Цей епізод Нолан і зображає у своєму фільмі. І саме про «Триніті», а точніше про наслідки того випробування і його потерпілих, ми сьогодні розповімо у Допіо.
Нещодавно на New York Times вийшла колонка Тіни Кордови, співзасновниці Консорціуму «Tularosa Basin Downwinders», ініціативи, що займається відновленням справедливості для потерпілих від випробувань «Триніті» у штаті Нью-Мексико.
Пані Кордова пише, що тригодинний фільм Нолана розповідає лише частину історії Мангеттенського проєкту. Активістка розуміє, що неможливо детально розповісти про все, але їй прикро, що під час відтворення тих подій вже традиційно не порушується тема ціни ядерних випробувань для цілих поколінь місцевих мешканців та мешканок. Для Кордови це особиста історія, адже її сім’я також постраждала.
Усупереч доволі популярному судженню, район південної частини Нью-Мексико, де відбувалося випробування, не був безлюдною пустелею. У радіусі 80 кілометрів проживало понад 13 000 людей, багатьох з них не попередили ні до, ні після тесту про «Триніті». У назві консорціуму, який представляє Тіна Кордова, є слово «downwinders», це такий термін — «Триніті-тест downwinders». Він позначає людей, які жили поблизу ядерних випробувальних полігонів і, можливо, зазнали впливу смертоносних радіоактивних опадів.
Жінка збирала свідчення очевидців тих подій. Люди їй розповідали, мовляв вірили, що переживають кінець світу. За їхніми словами, протягом декількох днів після вибуху з неба падав попіл.
У колонці авторка згадує дослідження 2010 року, яке провів Центр з контролю та профілактики захворювань. Розрахунки показують: після тесту «Триніті» рівень радіації поблизу деяких будинків на півдні Нью-Мексико сягнув показника, що «майже в 10 000 разів більше, ніж зараз дозволено в громадських місцях».
Цей випадок спричинив руйнівні наслідки для здоров’я місцевих жителів та жительок. Консорціуму «Tularosa Basin Downwinders» невідомі факти загибелі під час випробувань, але організація задокументувала багато випадків у Нью-Мексико, коли сім’ї страждали від раку в чотирьох і п’яти поколіннях після вибуху бомби. Незважаючи на це, жителі та жительки штату, які могли зазнати радіоактивного опромінення від тесту «Триніті», ніколи не мали права на компенсацію відповідно до федерального закону про компенсацію за радіаційне опромінення. Цей акт 1990 року надав мільярди доларів людям, які постраждали від опромінення під час наступних випробувань на території США або під час видобутку урану. Фактично вже декілька поколінь десятиліттям домагаються того, аби потерпілих від випробування «Триніті» та їхні сім’ї визнали групою, якій належить особливий соціальний статус, підтримка держави та компенсація заподіяної шкоди. Сенатор-демократ Бен Рей Лухан від штату Нью-Мексико розповідає, що ніхто ніколи не пояснював, чому потерпілих від першого ядерного тесту не включили до закону 1990 року.
Міт доброзичливої диктатури
Вибач, у цьому випуску ми знову згадаємо про Трампа. Нещодавно на тавнхолі від Fox New (до речі, що таке тавнхол, можна послухати у 46 епізоді подкасту Макіавельки «Виклики медіа в епоху постправди») колишній президент дав оцінку особистості Сі Цзіньпіна. Казав, що лідер Китаю — «геніальний» чувак, який «залізною рукою керує майже 1,5 мільярдами людей». «Розумний, блискучий, усе ідеально. У Голлівуді немає нікого такого, як цей хлопець». Себто Сі 10/10, а те, що уйгурів геноцидить, так це Трампу не так вже й важливо.
Можливо, такі висловлювання пов’язані з настроями в американському суспільстві: приблизно кожен четвертий американець погоджується з твердженням, що бажано мати «сильного лідера, якому не потрібно турбуватися про Конгрес і вибори». В багатьох інших країнах світу є схожі сентименти до авторитаризму. Через це Брайан Клаас, професор глобальної політики в Університетському коледжі Лондона, написав для the Atlantic статтю, у якій спростовує 3 твердження, що лежать в основі цього замилування авторитарними лідерами. Сам політолог називає ці тенденції «мітом доброзичливої диктатури».
- Перший стовп цього міту — це переконання, що диктатори забезпечують більш потужне економічне зростання своїх держав, ніж їхні демократичні колеги.
Популярності це твердження набрало після початку війни в Іраку та світової фінансової кризи 2008 року: чимало аналітичних центрів почали нахвалювати «Пекінський консенсус» або «Китайську модель» як альтернативу ліберальній демократії. В епоху Трампа та Brexit’у критика демократії отримала нове дихання.
Яка ж природа такого переконання? Прибічники думки, що диктатури сприяють економічному зростанню, часто використовують лише ті приклади, які їм подобаються, і висвітлюють вигідну думку. Приміром, часто виринають історії про Лі Куан Ю, який зумів перетворити Сінгапур із бідної, наповненої опіумом пустелі, на багату економічну державу, або зростання ВВП на душу населення у Китаї з майже 318 доларів у 1990 до понад 12 500 доларів сьогодні. Але це лише окремі випадки, люди часто забувають про багато диктатур, де немає ніякого економічного зростання, натомість є лише постійний занепад. І це ще не все.
Навіть в успішних історіях можна легко забути про ціну економічного зростання. Політолог Джейкоб Ніруп писав, що протягом 50 років Китай пережив як голод, коли померло 20-45 мільйонів людей, так і економічний бум, коли сотні мільйонів людей вирвалися з бідності. Буває, що автократи можуть досягати зростання, але з набагато більшим ризиком економічного краху, що не є мудрим компромісом. І це теж ще не все.
Брехня. Диктатури люблять маніпулювати своїми економічними даними. Взагалі й у демократичних режимах уряди мають мотивацію та можливості підтасовувати цифри, але в демократичних країнах є інститути, які забезпечують нагляд і можуть перешкоджати посадовим особам піддаватися спокусі прикрасити стан справ. Пан Клаас пише про дуже цікаве дослідження Луїса Мартінеза, економіста з Чиказького університету, яке дозволило виявити всі брехні авторитаристів про їхні економічні успіхи. Попередні дослідження підтвердили наявність сильної, точної кореляції між кількістю нічного світла та загальною економічною діяльністю. Коли економіки розвиваються, вони випромінюють більше нічного світла. Його вловлюють супутники. Зображення високої роздільної здатності дозволяють дослідникам та дослідницям відстежувати зміни нічного освітлення з плином часу. Окрім того, деталізованими даними зі супутникових знімків практично неможливо маніпулювати.
Ти вже здогадуєшся, що зробив Мартінез? Так, він співставив дані про кількість нічного світла та подані економічні показники і виявив дивовижну різницю. Деякі диктатори завищували зростання свого ВВП приблизно на 35 відсотків.
Наприклад, Поль Кагаме, президент Руанди. Політик — вихідець з етнічної меншини тутсі, колишній майор військової розвідки, зіграв вирішальну роль в припиненні геноциду 1994 року. На посаді президента Кагаме вже 23 роки, Південну Корею та Сингапур він називає пркладами для наслідування. Колись New York Times назвали політика «улюбленим силачем світової еліти» через його блискучі показники економічного зростання. Влада Руанди стверджувала, що з 2010 по 2014 рік їм вдалося зменшити рівень бідності на 6 відсотків. Дослідження ж показують, що все було навпаки: бідність фактично зросла на 5-7 відсотків.
Навіть якщо взяти до уваги Китай та його авторитарне економічне диво, то комуністична держава демонструє ознаки уповільнення. Автор пояснює, що такі тріщини в зростанні є вродженою рисою самодержавства. Диктатура криміналізує інакомислення, тому звичайні механізми економічного зворотного зв’язку порушуються, і система не може сама себе виправити. Автократи, звісно, вміють будувати порти, дороги та шахти, але процвітаюча сучасна економіка функцонує завдяки відкритим розумам, яких диктатури мають обмежену кількість.
Також, вихваляючи диктатуру, не слід ігнорувати важливий факт, що зростання в автократіях значною мірою походить або від виробництва продуктів, які були винайдені у більш відкритих суспільствах демократичного Заходу, або від експорту товарів до багатих демократій.
Огляд статті Брайан Клаас ми продовжимо у секретній частині Ранкового допіо. Щоб прослухати випуск повністю, доєднуйся до спільноти Sebto на Patreon та Buy me a coffee.
