Випуск №397
Гуманітарна криза на Кубі: де Гавана шукає допомогу і чи буде угода зі США
____________________________________________
Zero-bills home — це будинок, який завдяки утепленню, сонячним панелям та іншим енергоефективним рішенням виробляє стільки ж енергії, скільки споживає, тому його власники не отримують рахунків за газ і електроенергію. Джерело: dictionaryblog.cambridge.org/category/new-words/
Непал після протестів
Минулого тижня у Непалі відбулися парламентські вибори, і нам треба про це поговорити. Пам’ятаєш, на початку вересня в інтернеті завірусилися кадри непальського парламенту у вогні? Дозволь коротко нагадати обставини, за яких у цій гімалайській країні, що розташована між Китаєм та Індією, восени розгорілися протести. Молодь вийшла на вулиці після того, як уряд заблокував соціальні мережі, включно з Facebook, Instagram, WhatsApp, YouTube та X. Загалом ішлося про 26 платформ. Утім, це рішення влади стало лише приводом для протестів, причини полягають у тому, що непальське суспільство виснажилося від років безкарної корупції та слабкої економіки.
До контекстів з минулого Непалу ми ще сьогодні будемо повертатися, вони для нашої сьогоднішньої історії є важливими, але зараз завершимо нагадуванням, чим протести закінчилися. Спершу уряд скасував заборону на соцмережі, але молодь знову повернулася на вулиці. Демонстранти підпалили приватний будинок прем’єр-міністра Шарма Олі, його офіс, а також пошкодили вогнем частини офіційної президентської резиденції, будівлі парламенту та верховного суду. І після цього прем’єр-міністр пішов у відставку. 76 людей під час протестів загинуло.
Історія з протестами у Непалі примітна ще й тим, що після того, як Шарма Олі пішов у відставку, нову очільницю уряду непальська молодь обирала шляхом обговорення у Discord. Нею стала Сушіла Каркі — колишня голова Верховного суду з бездоганною репутацією. У своїй першій промові після призначення політикиня заявила, що планує проведення виборів до парламенту на березень. І ось, солодашко, на дворі — березень, а у Непалі відбулися парламентські вибори.
Коли ми записуємо цей випуск і найбільш ймовірно коли ти його слухаєш, остаточних результатів ще немає, але вже є попередні, що свідчать про те, що гімалайська країна обирає великі політичні зміни.
Багато заголовків у медіа акцентують на тому, що на виборах у Непалі лідирує партія репера. З таким формулюванням існує велика спокуса відразу накрутити собі упередження, що це чергова перемога популізму і перетворення політики на шоу. Можливо, зрештою все буде саме так, але, повір, здається, там значно цікавіша і обнадійливіша історія.
Повернімося на трішки до контекстів. Можливо, Ти пам’ятаєш, що Непал до 2008-го року був монархією. Із цим ще пов’язана дивна історія про те, як на початку 00-х вбили майже всю королівську сім’ю. І це ніяк не було пов’язано із тим, що на той момент у Непалі вже близько 10 років тривала громадянська війна між маоїстами та урядом. Просто на початку червня 2001-го року принц Діпендра перестріляв батька, матір, себто короля і королеву, ще декількох осіб, а тоді застрелився сам. Офіційною причиною вбивств тоді назвали суперечку між принцом та його батьками, які не дали сину згоди на шлюб. Новим королем став Г’янендра, молодший брат убитого монарха.
Після інциденту із розстрілом королівської сім’ї довіра до монархії впала остаточно, і маоїсти стали однією з головних політичних сил у країні. Новий король намагався втримати владу, в якийсь момент навіть розпустив парламент, але це лише посилило протести. І врешті-решт монархія втратила контроль. У 2006-му уряд і маоїсти за посередництва ООН підписали мирну угоду. Повстанці погодилися скласти зброю й отримали місця в уряді. За два роки в Непалі провели вибори до Установчих зборів. На них маоїсти здобули найбільшу кількість місць, тоді парламент ухвалив рішення скасувати монархію. Король Г’янендра залишив Королівський палац, щоб жити життям пересічного громадянина. Так у травні 2008-го року Непал офіційно став демократичною республікою. Тобто за 2 місяці буде 18-та річниця тих подій. 18 років республіки. 18 років без бажаної стабільності.
Від моменту скасування монархії у Непалі змінилося понад десять урядів. Більшість із них очолювала або Комуністична партія, або центристський «Непальський конгрес», а також маоїстські та монархістські партії. Непальська молодь стверджує, що ця «політична карусель» дозволила елітам збагачуватися, роблячи при цьому для суспільства вкрай мало. За даними Світового банку, у 2024-му році рівень безробіття серед непальської молоді віком від 15 до 24 років становив майже 21 відсоток. Це змушує мільйони непальців виїжджати за кордон, переважно до країн Перської затоки. Ще маємо пригадати географічне розташування Непалу: між Китаєм та Індією. І ось десятиліттями Непал примикав то до одних, то до інших, щоб від обох сусідів отримувати економічну вигоду. Власне, серед головних політичних партій країни тут був поділ. Комуністи вочевидь більше линули до Китаю. «Непальський конгрес» називають проіндійською силою.
А що стається на цих виборах? З’являється третя партія — Національна незалежна (RSP — латинськими буквами). До її складу входить кілька кандидатів від покоління Z, а у своєму маніфесті політична сила обіцяє змінити геополітичну позицію Непалу з «буферної держави» між Китаєм та Індією на «міст», що сприятиме «тристоронньому економічному партнерству та взаємозв’язку».
У січні до RSP доєднався той самий репер, про якого всі пишуть, як про ймовірного майбутнього прем’єр-міністра Непалу. Його звати Балендра Шах, але більш відомий він як Бален. Чоловікові 35 років, за освітою він інженер. Тексти його пісень були спрямовані проти непальського істеблішменту. Щось на кшталт, «усі лідери – злодії, вони грабують країну». У 2022-му Бален пішов у політику і виграв вибори мера столиці Катманду як незалежний кандидат. Тепер він співає, що сам ніколи не бере хабарів, обіцяє подолати корупцію та сколихнути політику, де домінує старше покоління у той час, як середній вік непальців становить 25 років.
Як мер Катманду Бален зосередився на тому, щоб покращити систему управління відходами, та взявся за давно занедбані сфери охорони здоров’я і освіти. На цій позиції він також зазнав критики від правозахисних організацій за те, що використовував поліцію для жорстокого поводження з бідними мешканцями міста — вуличними торговцями та жителями міських нетрів.
Зараз партія RSP, яку представляє Бален, обіцяє створити більше мільйона робочих місць, щоб подолати безробіття, та зобов’язується протягом п’яти років удвічі підвищити дохід на душу населення і ВВП. Проте, як пише FT, досягти цих цілей буде непросто, оскільки більша частина економіки Непалу, яка спирається на сільське господарство, туризм та грошові перекази, є тіньовою.
На парламентських виборах головним суперником Балена був колишній чотириразовий прем’єр-міністр від Комуністичної партії Шарма Олі, який востаннє пішов з посади внаслідок протестів.
Оскільки виборчі органи Непалу заборонили проводити опитування громадської думки напередодні виборів, то точних прогнозів не було. Медіа писали про те, що Бален та Олі, ймовірно, йдуть пліч-о-пліч. Були навіть припущення, що партія «Непальський конгрес» може виявитися «кінґмейкером», себто силою, яка визначатиме переможця своїм рішенням, із ким формувати коаліцію. Попередні ж результати виборів свідчать про те, що Бален і Національна незалежна партія здобувають переконливу перемогу. Виборча комісія Непалу повідомляє, що отримала дані зі 161 округу. Усього в країні 165 виборчих округів. Уже офіційно зафіксували перемогу партії Балена у 6 округах. І ще у 110 його політична сила лідирує.
Наступні кілька днів підрахунок голосів триватиме, але якщо тенденції збережуться, то Національна незалежна партія може отримати майже дві третини місць у парламенті. Це величезна довіра виборців, звісно. Залишається лише побажати її виправдати.
Ну що ж. Про Непал розповіли, а тепер про Трампа, Іран, Близький Схід, війну і Китай.
Політика війни без пояснень
За минулий тиждень у контексті американсько-ізраїльської атаки на Іран неодноразово доводилося натрапляти на дуже знайоме формулювання. «Війна Трампа»… «війна Трампа». Щось нагадує, правда ж? Чи нам з тобою здається? Ну справді щось знайоме!
А втім, окрім очевидних паралелей з «війною Путіна», де прості росіяни нічого не можуть вдіяти, концепція «війни Трампа» має ще один пласт дискусії. А саме: чому це війна без жодного пояснення?
На New Yorker минулого тижня вийшла дуже цікава колонка Джея Каспіана Канга, у якій він пригадує 2002-й рік і те, як різні американські високопосадовці активно намагалися вибудувати публічно аргументацію, щоб пояснити вторгнення в Ірак. Тодішній міністр оборони США Дональд Рамсфелд, зокрема, на пресконференції, коли його запитали про відсутність доказів зв’язку уряду Іраку з постачанням зброї масового знищення терористичним групам, видав прекрасний пасаж про невідомі невідомості. Далі — цитата: «Звіти, які стверджують, що дещо не відбулось, завжди цікаві мені, бо, як ми знаємо, існують відомі відомості; це коли ми знаємо, що ми про це знаємо. Також існують відомі невідомості; це коли ми знаємо, що ми дечого не знаємо. Але також існують невідомі невідомості — такі, що ми не знаємо, що ми про них не знаємо. І якщо хтось перегляне історію нашої країни та інших вільних країн, то з’ясує, що останні зазвичай є складними випадками».
Підхід адміністрації Трампа — зовсім інший, він полягає у тому, щоб нічого не пояснювати. Є така доволі поширена думка, що після війни в Іраку американське суспільство не схвалить жоден інший затяжний конфлікт на Близькому Сході. Ну але якщо нічого не питати і нікому нічого не пояснювати, то схвалення просто не знадобиться. Правда ж? У 2002-му році, можливо, так не можна було. Але у 2026-му, на думку автора, інформаційний шум знищує здатність суспільства формувати позицію. Будь-яка подія миттєво губиться в потоці контенту, тому немає спільної картини реальності, а важливі події швидко стають «учорашніми новинами». Адміністрація Трампа ще й, як завжди, усе і всіх заплутує своїми заявами. Одного дня міністр оборони Піт Геґсет каже: «Ми не розпочинали цю війну». Вже іншої миті він ж видає, далі — цитата: «Жодних дурних правил ведення бойових дій, жодного болота націєтворення, жодних вправ з розбудови демократії, жодних політкоректних війн. Ми боремося, щоб перемогти, і ми не витрачаємо час чи життя». Кінець цитати.
Канг вважає, що якщо американці й почнуть протестувати проти нової війни, то це станеться не через те, як поводить себе зараз Білий дім, а через колективну пам’ять про Афганістан та Ірак.
Інша журналістка Сьюзен Глассер, яка раніше була головною редакторкою POLITICO, запитує: «Чи можуть Сполучені Штати виграти війну, яку вони самі обрали, якщо не можуть пояснити, чому вирішили воювати або що саме означатиме перемога?». Вона також звертає увагу на те, що Трамп у зверненні до нації не говорить про важливе: ні про зміну режиму в Ірані, ні про наслідки війни для американців, ні про партнерство з Ізраїлем, ні про масштаб ескалації в регіоні, ні про те, що він сам наче був «проти війн». До того ж з теми війни, в якій вже є загиблі американські військові, американський президент перестрибує до розповідей про «красивий бальний зал» у Білому домі.
І окрема тема — це, звісно, дозвіл від Конґресу, а точніше його відсутність. Та й чи потрібен він узагалі? Формально, на папері, право оголошення війни належить Конґресу. А що ж фактично?
Історикиня Джилл Лепор пояснює: все значно складніше, ніж може здатися на перший погляд. Чи має нація справедливі підстави розпочинати війну та чи веде вона цю війну справедливо — це питання міжнародного права. Чи має право президент США оголошувати війну — це питання американського конституційного права. І на нього можна відповісти доктринально, політично чи історично.
Конституція США визначає, що право оголошувати війну має Конґрес, але на практиці ця норма розмилася ще у 1964-му році. Війна у В’єтнамі, так. Ти правильно думаєш.
Тоді стався інцидент у Тонкінській затоці, коли американський есмінець повідомив про напад північнов’єтнамських катерів. Президент Ліндон Джонсон негайно наказав завдати авіаударів по цілях у Північному В’єтнамі й попросив Конґрес підтримати його дії. І Конґрес ухвалив так звану Тонкінську резолюцію, яка дозволяла президентові «вживати всіх необхідних заходів» для ведення бойових дій. Фактично це був карт-бланш на ведення війни.
На початку 70-х резолюцію скасували. Тоді ж ухвалили War Powers Resolution — закон, який мав повернути контроль щодо рішень про війну Конґресу. Але оскільки Конґрес у цьому питанні не має ніяких механізмів примусу, то президенти просто ігнорують закон проводять військові операції без оголошення війни. О, знову щось знайоме! Десь ми таке вже чули.
Чи переростуть у щось ґрунтовне всі ці дискусії про війну без пояснення? Навряд, але ми спостерігаємо.
Чому Китай не поспішає допомагати Ірану?
Журнал Foreign Affairs ставить питання: а чому Китай не допомагає Ірану і чи збирається допомагати взагалі?
Понад 55% загального імпорту нафти до Китаю у 2025-му році надійшло з Близького Сходу. З них приблизно 13% — з Ірану. Більша частина нафти із цього регіону надходить до Китаю через Ормузьку протоку, яку Тегеран грозиться, що може перекрити. І хоч зараз іранські війська цього ще не зробили, але судна все одно не ризикують перетинати цей відрізок. Відповідно постачання нафти до Китаю перебуває під загрозою. Виходячи із цього, деякі аналітики припускають, що Пекін прийде Тегерану на допомогу якщо не військовим втручанням, то бодай матеріальною підтримкою. Але ось експертка зі зовнішньої політики Китаю Юн Сун переконана, що хоч Китай і занепокоєний, він навряд чи втручатиметься.
Оскільки Китай не хоче псувати відносини з нафтовими монархіями Близького Сходу, які так само важливі для його енергетичних інтересів, то в офіційних заявах підкреслює повагу до суверенітету всіх держав регіону, а не лише висловлює підтримку Ірану. На 12-денну війну Ізраїлю проти Ірану у червні Китай зреагував лише стандартною дипломатичною заявою на підтримку Ісламської Республіки. Тепер же китайський МЗС тільки засудив вбивство Хаменеї. Такий підхід невтручання назрів уже давно.
Після жовтня 2023-го року, коли ХАМАС напав на Ізраїль, китайські стратеги втратили віру в здатність Ірану бути впливовою та надійною регіональною силою. Пекін вважає, що військова й геополітична міць Ірану була перебільшена, а його внутрішні слабкості — замасковані проксі-війнами. Йдеться тут насамперед про корупцію, слабке управління та неефективні рішення. А те, наскільки легко ізраїльські спецслужби проникли в іранські структури безпеки, Китай розглядає як ознаку системної деградації і сумнівається, що чинний режим є життєздатним.
Через це там не бояться, що режим в Ірані зміниться. Загалом Юн Сун пояснює, що Пекін у ставленні до Тегерану не орієнтується на тамтешніх лідерів. Для китайського уряду важливі стабільність і економічна співпраця. Тож якщо нова влада, коли вона буде, гарантуватиме безперебійні постачання нафти та задовільнятиме економічні інтереси Китаю, Пекін готовий співпрацювати. І у цьому сенсі ослаблення військових амбіцій, може зробити Іран більш привабливим економічним партнером, зокрема через те, що в такому разі послаблять або зовсім знімуть санкції.
У якому разі Китай може переглянути свій сьогоднішній підхід невтручання? Якщо постачання нафти буде зупинено протягом тривалого часу, це може внести певні корективи, оскільки Китай має запаси лише на короткострокову перспективу. Також що довше триватиме конфлікт і якщо Іран продемонструє стійкість та здатність завдавати серйозної шкоди у відповідь, то Китаю буде складніше залишатися осторонь. У такому разі він може надати обмежену підтримку, наприклад, у вигляді технологій подвійного призначення чи компонентів. І це ми також вже десь бачили. Чорт забирай, скільки знайомого у цьому випуску!
Продовжуючи тему Китаю, нагадуємо, що у березні ми разом зі спільнотою слухаємо подкаст про шлях до влади Сі Цзіньпіна і те, що такий лідер означає для Китаю та світу. The Prince від The Economist. Доєднуйся до спільноти, отримуй лінки для прослуховування і приходь 26 березня на обговорення.
